Та зупинила впікачів плоска гора Крушельниця, стрімкий приступ якої треба ще здолати, й стане тоді вона перепоною для погоні.
Однак дружинники докраю втомилися нічними й денними перемаршами й падали з ніг. Тож заступивши вузький прохід між Кливою і Маґурою закутими в панцери алебардниками, завів Святослав своє військо в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям відпочити, та й сам задрімав у шатрі, а змилені коні пожадливо пили воду з холодного Опору.
2
Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкій темряві пригасав його чуйний слух і зіркий погляд заволочувався сріблястою мережкою.
Стихав галас у таборі, віддалявся і, з’єднуючись із шумом Опору, відпливав у гірські незвісті, там затихаючи. Крізь відхилену пілку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний ріжок розгинав підкову місяця, й на плоску полонину Крушельниці виливалося, немов сироватка з нахиленої миски, примарне сяйво, вирізьблюючи сутінні постаті, які висновувались з ліщинових нетрищ, що зеленим чересом оперізували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожарові й серпикові місяця кружало полонини, де ось-ось завирує купальське дійство. Вже блимнув там блідий вогник, витертий із сухих обрубків руками спузаря, вже потягнувся до неба білою цівкою димок – завихрився, закружляв над полониною, і попливли по ній хороводи русалок, а гомін їхніх співів потавав у росяних травах.
А чи то не з-над Прип’яті, – подумав у півсні князь, – прилетіли сюди білоголові діви, які пантрували за своїми віночками, що пливли північною рікою; може, Прип’ять увірвалася в ущелину між Кливою й Маґурою й стала Опором; й, певне, карпатські горяни знають такі самі обряди, що й древляни, і ось прийшли вони засвідчити Святославові і його дружині про єдність звичаїв на всій Руській землі.
Заспокоєний такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому сні… Та враз задавнена тривога увірвалася у шовкопрядну темряву сну, й видіння єдиного на всьому просторі від Прип’яті до Опору купальського свята перемінилося в жорстоку картину. Не на розспіваній Крушельницькій полонині, а на київській княжій горі зустрілися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротілі й загарливі нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав і заплямлений кров’ю рідних братів, зсутулений, немов злодій, туровопінський володар Святополк.
Чи було так насправді, не міг би заприсягтися Святослав, ніхто ж бо з новгородських дружинників, що тьмою увійшли з Ярославом на княжу