Отак розмовляючи сам із собою, д’Артаньян дійшов до будинку д’Егільйона і тут побачив Араміса: той весело про щось базікав із трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив д’Артаньяна, але вдав, що не впізнав його. Ще б пак, хіба міг він забути те, як сьогодні вранці пан де Тревіль при цьому юнакові суворо розпікав його разом з Портосом! Звісно, що той був йому неприємний, бодай уже тому, що мав можливість чути, які докори сипалися на голови мушкетерів. А д’Артаньян, навпаки, прагнучи якнайшвидшого примирення і подумки вирішивши стати взірцем чемності та порядності, підійшов до молодиків і вклонився їм, якнайприязніше усміхнувшись. Араміс ледь помітно кивнув головою, але при тому не виказуючи привітності. Усі четверо відразу ж припинили розмову й мовчки втупилися в нього.
Д’Артаньян був не якийсь там бевзь, аби не помітити, що він тут зайвий. Але він був ще зовсім мало обізнаний з манерами вищого світу, щоб з гідністю вийти з того скрутного становища, в яке, як правило, потрапляє людина, що, зустрівшись з малознайомими людьми, втручається в чужу розмову. Він гарячково шукав спосіб, як, не принизивши себе, чкурнути звідси, і раптом помітив, що Араміс упустив хусточку і, мабуть, через неуважність наступив на неї ногою. Д’Артаньянові здалося, що доля, нарешті, подарувала йому чудову нагоду виправити свою помилку. Нахилившись, він з найлюб’язнішим виглядом висмикнув хусточку з-під ноги мушкетера, хоч той, здається, щосили намагався цьому протидіяти, і, простягаючи її Арамісові, сказав:
– Здається, це ваша хусточка, добродію. Для вас, певне, було б дуже прикро її загубити.
Хусточка й справді була розкішно вигаптувана, а на одному з її ріжечків виднілися корона і герб. Араміс густо почервонів і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.
– Овва! – вигукнув один із гвардійців. – І після цього ти, Арамісе, будеш запевняти, що не знаєшся з пані де Буа-Трасі, тоді як ця мила дама люб’язно позичила тобі свою хусточку! Га?
Араміс зиркнув на д’Артаньяна так, аби той зрозумів, що в нього з’явився смертельний ворог, але відразу перейшов на звичайний для нього веселий тон.
– Ви помиляєтеся, пане, – запевнив він. – Бо ця хусточка ніяк мене не стосується, і я не знаю, чому цей добродій дав її саме мені, а не комусь із вас. До речі, моя хусточка ось, у мене.
І він витяг з кишені власну хусточку, також дуже вишукану і з тонкого батисту, – хоча батист у ті роки коштував дуже дорого, – але без усякої вишивки і герба, а лише прикрашену вензелем свого власника.
На цей раз д’Артаньян не пустив і пари з вуст: він зрозумів, що вскочив у нову халепу. Але запевнення Араміса ніяк не вплинули на його приятелів. Один з них з підкресленою серйозністю звернувся до мушкетера.
– Коли це так, як ти кажеш, – мовив він, – то я змушений,