Значно чіткіше уявляв свою мимовільну мачуху – тітку Мокрину, звичайну селянку із згаслим від безрадісного та безпросвітного життя поглядом темно-сірих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям і натруженими руками, почорнілими й зашкарублими від постійної важкої роботи на землі. Дітей тітки Мокрини – своїх зведених братиків – вже почав забувати… але ж не її саму!..
Всіх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матір і тітку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усі вони пішли в небуття саме там, на далекій тепер негостинній Україні. А іще?..
А що там іще було згадувати!..
Дитячий будинок у Кіровограді, з якого він декілька разів тікав, намагаючись розшукати родичів?..
Кіровоградський завод, на якому працював токарем?..
Вулицю Піонерську в Ямполі, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зі старого жидівського цвинтаря»?..
Лейтенанта з лінійного відділу міліції на залізничній станції «Вапнярка», який так і не надіслав жодної вісточки про його рідних – хоча наївний хлопчик повірив міліціонерові й чекав на те послання довго, але марно?..
От що такого було в тій землі, за чим тепер можна сумувати?!
Нічого, геть нічого!!!
Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинківського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змінилося до невпізнанності. Заради справедливості варто зауважити, звісно, що перші пару років після переїзду на нове місце проживання він відпрацював на знаменитому Ростсільмаші[5] так само, як і в Кіровограді. Однак на відміну від українського обласного центру, тут, при ростовському підприємстві, функціонував самодіяльний театр. Дізнавшись про це, молодий чоловік сповнився нахабства, завітав просто на найближчу репетицію і з порога ошелешив усіх чи то проханням, чи завуальованою заявою:
– Візьміть до себе і мене, хочу теж грати разом з вами!
Коли ж стисло розповів театралам про себе, заради проби станцював і проспівав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трійку пісень, керівник самодіяльного колективу спитав:
– Чи подобається тобі творчість класиків російської дожовтневої літератури? Чи знайомий ти з творчістю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторі біля Диканьки» читав?.. А «Ніч перед Різдвом»?.. Ні-ні, я не про фільм Олександра Роу[6] запитую – оригінальну гоголівську повість читав?.. А коваля Вакулу зіграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловіків кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюєш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобі зіграти – раз плюнути! То як?..
Звісно ж, на таку шикарну пропозицію Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Ніч перед Різдвом» був зіграний напередодні Нового 1963 року. Очевидно,