Так само четвірками їх розштовхали у різні будинки. Десь помістився один ряд, а кудись зайшло і декілька. Осип Букшований зі своїми товаришами по нещастю опинилися у просторій кімнаті, заставленій нарами обабіч довгого проходу, в кінці котрого стояла закіптявлена бочка. Видно, в холодні дні там горів вогонь. Стіни кімнати були полуплені, подекуди побілені вапном, що вже встигло облізти, і де-не-де можна побачити бліді зображення святих.
Побачивши це, Афанасій перехрестився.
– Тут, видно, була трапезна, – повідомив він.
– А тепер тут живемо ми!
З ближчих нар назустріч піднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, він, безперечно, мав не такий страхітливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немічний чоловік.
– Навіть не буду питати, звідки ви. Такий запах завжди мають ті, хто тільки прибув кораблем смертників. Ви з нинішнього транспорту? Хто ви? – запитав він.
– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповіді всього наговорити!
– Тоді яка стаття?
– Ото вже ліпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7]!
– Ви з України?
У відповідь Букшований лише кивнув головою.
– Де наші місця? – поцікавився.
– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченої бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лісоповалу. Нині, певно, також не дорахуємось.
Осип хотів було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомість він поставив інше запитання:
– А ви?
– Я черговий, – відповів той і додав: – І хворий.
Після цих слів зникло бажання щось запитувати далі. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних місць. Найпершим і найбільшим бажанням було просто лягти і витягнути стомлені добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.
Вже коли за вузькими заґратованими вікнами почорніло, до трапезної повернулися її жителі. Лише кинувши побіжний погляд на прибулих, вони розійшлися по своїх місцях. Видно, змучені, вони не мали ні сил, ні бажання з’ясовувати, хто ці новачки, звідки прибули і за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всі, і не факт, що повернуться сюди після роботи.
Тим не менше до Осипа Букшованого підсів невисокого зросту зарослий чоловік і якийсь час довго розглядав його.
– Мені ваше обличчя видається знайомим, – українською мовою сказав він і представився: – Я Михайло Лозинський.
Осип недовірливо подивився на співрозмовника, силкуючись розгледіти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловік до того, як потрапив сюди.
– Ми з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.
Лозинський закивав головою.
– Так, я упізнав вас!
І