…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнії леґіники поміж собов б’ються. Потоками й на увбочі, за ті дідчі чорні очі…
В руки коліна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповідань сірого каменя, бачила плями крові на м’якім мосі, крапелиночку сліз діамантову, слід ноги закоханої дівчини. І завидувала каменеві, що випив він усю поезію гір, що бачив життя і записав його на своїх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вміє читати.
І стільки радості, стільки щастя приносила Маруся зі собою з тих прогулок, що наповняла веселістю весь дім. Як листочок квітяний злітала, трошки голодна, трошки притомлена, і радувала всіх. Кіточкою терлася коло старої їмості, просячи їсти, а бабця робила суворе лице й буркотіла:
– Бігає світами не знати де, не знати по що, а ми їй тут маємо семеро обідів наставляти. Он там, у печі, пригрівається, що слуги не доїли – бери собі та й їж, коли хоч, а не я ще тобі буду подавати.
Маруся накидалася на страву і, переплітаючи пізній свій обід оповіданнями про чорного метелика та про великий камінь, сміялася дзвінко, мов срібні дзвіночки на кінцькім рєді би сколихнув. А стара їмость лиш похитувала головою.
– Ох-ох-ох, біда, біда! Правду гуцули кажуть: узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.
– Поки єнчої не маєте, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?
– Ну, а коли ж я матиму єнчу?
– Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед білої днини говорити.
А ввечері сідала стара їмость коло постелі і розпочинала свої допитування:
– Може, тобі квасного чого хочеться? Може, стіну лупати та й тото їсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?
– Ой, того мені завше хочеться, бабцю!
– Ну, то одна річ, а то друга річ. Бо як хочеться строїтися та танцювати, – то певний знак, що дівчинка буде. Лиш я, доню, знаєш, не хотіла би дівчинки на перше. А втім, буду любити, буду берегти вас обох, як зіницю в оці… Буду вночі уставати, гріти тепле молочко…
На рісницях старушки тремтіли сльози. Вона замовкала і лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрімала вже, угрівшися під легеньким ліжничком, усміхаючися крізь сон. Схилялося над нею віття смерекове, поточчина журкотіла…
– Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нічого й не хочеш?
– Ой, хочу, бабцю.
– Чого ж, моя доню? Чого, люба?
– Спати, бабцю… – і тут же засипляла з дитячим усміхом на лиці.
Стара їмость гасила пальцями свічку і тихо, навшпиньки виходила пріч.
Наступала гірська чарівнича ніч. Таємне небо зорєшливе, вічний шум вічного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потім чорна-чорна хмара наповзає з Чорногори, оплутує верхи, сон