– От проклята! – скрикнув Віктор, і очі його налилися кров’ю. – О, якби вона тут була, роздушив би, як гадину! Збила мене тварюка з пантелику… О-о-о!
А про Кусю будуть казати:
– Ви знаєте, через цю панночку застрелився один юнак.
Хлопці почнуть упадати за нею, приваблюючись такою страшною й цікавою пригодою.
Віктор почув себе наче спійманим у сильце і в безсилім обуренні стис кулаки. Злість на Кусю стовпилась у грудях і шукала виходу. Він схопив з столу скляну попільничку й поривчасто жбурнув нею на підлогу. Брязкіт розбитого шкла приємно заспокоїв його.
«А все-таки самогубство неминуче для мене… Поклявся ж, поклявся іменем Бога… Хіба можна зрадити таку клятьбу?»
Вже не злість, а тихий глибокий сум заліз йому в душу. Він приліг на канапу лицем униз.
Вікторові здалось, що хтось наворожив йому смерть. І тільки завдяки цим чарам він конче мусить померти. Він аж застогнав від такої наруги над власним життям.
– А все-таки треба… поклявся…
Він підвівся, хотів піти на подвір’я, походити там трошки, а тоді вже неодмінно застрелитись.
Хай тоді думають, як знають. Нічого не напише. Хай Куська радіє, що так зручно обкрутила його.
Віктор сховав револьвера і почав зодягати пальто, але хтось дуже смикнув двері й гукнув:
– Одчини, чого там замкнувся, як панночка.
Віктор впізнав, що то Юрко, й зрадів йому, як довго сподіваному гостеві.
«Ну, ось посидить Юрко, а як піде, тоді вже неодмінно застрелюсь», – думав він, відсуваючи засува.
Юрко з’явився в кімнаті, рожевий від морозу, свіжий, холодний, і, не роздягаючись, сів на канапі.
– По дуже екстреній справі, – казав він, розв’язуючи мимохідь башлика. – Позич мені, будь такий ласкавий, сто карбованців. Захопив, брате, трипера, – додав він тихіше й засміявся.
Смішно стало й Вікторові. Який гарний цей Юрко: захопив погану хворобу й сміється.
– Як же так? – спитав Віктор.
– Не мені казати, не тобі слухати. Страшенно прикро. Хоч би від повії, а то від інтелігентної панночки. І ще, стерво, таку незайманість вдавала.
Вікторові одразу стало соромно. От справжня людина, оцей Юрко. Живе, повний життя. Не те що він – мусить гинути, ганебно гинути…
Віктор глянув у вікно. Там, на вулиці, чудовим кольором вилискували по снігу сонячне проміння, немов по вулиці казковим чарівником щедро розсипано було безліч сяючих діамантів. Ось проїхав бадьоро візник… ось пройшла пані, червона від морозу, затуляючи муфтою обличчя, щоб не задубів носик…
І раптом він згадав:
«Бог добрий, милосердний. Він простить, простить… я молитись буду кожного ранку й вечора, й він простить, бо він добрий, несказанно добрий. Він простить за клятьбу, він простить за все… буду жити, буду жити,