– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав він. – Правда? – А як це скоїться? Я боюся…
– Вовків боятися – в ліс не ходить, – роздратовано відповів Микола. – Скільки разів був я у неї і нічого… А як і заразишся трипером, то хіба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворів.
Андрій взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, і хотів з’ясувати собі те, що тільки що сказав Микола, але думки були не ті що треба, а голова важчала і постук серця голосно дзвонив у вухах. Він чогось посміхнувся. Потім спитав байдуже, ніби не чекав на це ніякої оповіді, а питав тільки за для формальності:
– А як сіфіліс?
– Ну, тоді кулю в лоб. Та ходім же, нюня проклята!
Микола схопив знову Андрієву руку й потяг. Той уже нічого не почував. Холодна байдужість, як мокрий лантух, накрила його й він міг іти зараз скрізь, куди б тільки його не тягли. Він лише безтямно посміхався, спотикаючись об каміння бруківки.
– Сюди.
Вони підійшли до брами, за якою було темне подвір’я. Андрій переступив поріг хвірточки й впірнув у темряву.
– Куди? – з ніяковістю спитав він.
– Просто тримайся за мене… Ну, ось і прийшли. Чекай, зараз постукаю.
Микола наблизився до вікон маленької, кривобокої хатини, через віконниці котрої ледве пробивалось слабке світло, й обережно постукав три рази підряд.
– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.
– Учні.
– Я занята. Почекайте з півгодини.
Микола голосно вилаявся.
– Занята вона, чорт візьми… Чуєш?
Він шарпнув Андрієву руку.
– Це б то як занята? – не розуміючи, перепитав той.
– Та є в неї хтось такий, як і ми… гість, чи як це зветься.
– Ходім, ходім швидше, – немов прокинувшись від тяжкого сну, по-дитячому радісно шепотів Андрій. – Господи, а я думав, що вже кінець… що я пропав… А як воно гарно сталося… Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов… Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота… як її… ну, байдуже. То ж гидота…
– Чого ти радієш, дурню? – зі злісним докором заговорив Микола, коли вони сяк-так вилізли на вулицю. – Все одно прийдеш сюди не завтра, так позавтрому. Від цього не втечеш… крутись, вертись, а прийдеш…
Андрій сумно задумався. Неохайними шматками повставали в голові його гадки про чистоту й мораль, а поруч з цим щось уперто шепотіло:
– Прийдеш, прийдеш, прийдеш…
– До побачення, – сказав він, не простягаючи руки, швидко повернувся і пішов геть, стукаючи каблуками по каміннях.
Микола пішов теж. Тільки одійшовши трохи, він сів на лаві й почав пильно дивитися на темні контури знайомої брами, щоб не проґавити, коли звідтіль вирине чоловіча постать.
(1917)
Добрий бог
Віктор Хобровський весело підіймався по камінних східцях на другий поверх будинку, де жила його наречена.
Він почував себе занадто гарно. Мета життя, – а такою метою Віктор вважав жінку, – була досягнена.
Він