Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж весь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. «З мене досить, вашого сина!» – пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю – Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. «Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе… Вони нас скоро випустять, ма?..» Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею, – звела б голову до низької байдужої стелі й завила б…

      Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам’яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка: його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. «Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!» – німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. «Отоді ти скажеш усе!..» І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе…

      Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.

      Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам’яніла, на нарах, і от-от настане світанок.

      Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче – аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась… Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина… Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур… Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою… Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення… Вирішила – не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся… І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок – і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах… Грубе цупке полотно