– Прізвище? – дістав блокнота Гайдук.
– Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..
– Прізвище! – гаркнув Гайдук.
– Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! – Голос її теж зірвався на крик. – Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть… Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..
– Рушайте! – махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв’язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться – не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.
«Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! – хоч тарасівські жінки уміли «мітингувати» споконвіків. – Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»
Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно й тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.
Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.
Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. «Поглухли, чи що?»
Уже щосили загамселив у двері.
Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:
– Хто там?
– Я, одчини! – сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.
Олька довго возилася, одчиняючи двері. І коли нарешті ступив у коридор, то одразу ж зрозумів причину отого возькання: вона була п’яна.
– Ти що?
Олька чи то схлипнула, чи то засміялася. Хитнувшись, пішла поперед нього в світлицю.
І тут на Гайдука чекала ще одна несподіванка: за столом, заставленим наїдками-напоями, сидів офіцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундирові, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепі. Офіцер був дуже молодий, він ще не встиг, мабуть, побувати й на фронті: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, які вважають за краще відсиджуватися в тилу, аніж лізти під кулі… Гайдукові навіть здалося, що він його вже десь стрічав, цього офіцерика… Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, біс із ним, це зараз Гайдука найменше цікавило. А от як він тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов і вона не вона, мов і не сиділа тільки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не їла з ним і не пила… Он же поруч і стілець, одставлений поспіхом. Бач, стоїть, святіша святої, а сукню наділа: викот такий, що за пазуху хоч возом уїжджай… Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, і прошеного), і той, догадавшись нарешті, хто перед ним, підхопився, хитнувся, з трудом знайшов рівновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голівку з ідеальним проділом:
– Курт Апітц!
Ні сум’яття, ні страху