Минав останній місяць літа. Спека, що допікала останній тиждень, трохи спала, і такий жаданий, хоч і не дуже рясний дощ освіжив повітря. Тамара нагодувала малюка кашею, умила личко і, милуючись ним, звела погляд на бабусю.
– Як ви гадаєте, на кого він схожий?
– Яке це має значення? Чий би бичок не скакав, а телятко наше! Не тим гризешся, мамочко! Думай, чим дитину годувати будеш. Подивись, як люди своїх дітей одягають, а наше в недоносках інших ходить, – невдоволено відповіла бабуся Маша.
– То що, мені йти на об’їзну дорогу й приєднатися до тих дівчат, які себе водіям продають? – огризнулася Тамара, добираючи слова, щоб не дратувати бабусю ще більше.
– Залишай мені дитину і йди працювати, – порадила вона. – Не дивися на тих жінок, які можуть довго сидіти без роботи з дітьми. Тобі судилася інша доля.
– Вам же важко буде… Він такий непосидючий, що скоро не доженете.
– А кому сьогодні легко? Час швидко біжить. Через рік у садочок почнемо водити, а там не зоглядишся, як і виросте. Шкода, що батька не знатиме… – Маша важко перевела подих і відвернулася, щоб внучка не бачила сліз.
– Не починайте! Необачно я вчинила, то що, мені щодня тепер перед вами каятися?
– У Бога проси прощення, а не в мене. Я своїх гріхів маю повен міх. Бери дитину й веди погуляти, поки на вулиці гарна погода, – попросила бабуся, не маючи наміру продовжувати безглузді балачки.
На столі завібрував мобільник, і Тамара кинулася до нього. Тепер не часто до неї хтось телефонує. Однокласників розгубила, із сусідами легше побачитися, ніж додзвонитися, бо всі зайняті.
– Привіт! Упізнаєш? – почула голос Діани, жінки з її минулого життя.
– Доброго дня! Що ти! До смерті не забуду… – сердито відповіла Тамара, хоч і зраділа її дзвінку. – Цікавишся, чи ще жива?
– Томочко, не злись. Я ж такого фіналу не хотіла. У нас звільнилася офіціантка, і Вовчиця пропонує тобі роботу. Не відмовляйся, бо ми ж розуміємо, як тобі важко самій виховувати дитину.
– А малого куди подіну? Бабуся може допомогти, але всю відповідальність узяти на себе не зможе, – почала відмовлятися Тамара й побачила бабусині кивки головою, щоб погоджувалася.
– Не відмовляйся, прошу тебе. Візьми тільки у свого лікаря довідку про стан здоров’я, щоб іще тут не бігати і не витрачати даремно гроші, – наполягала Діана, не даючи часу на тривалі роздуми. – Завтра чекаємо від тебе остаточної відповіді, бо літом, сама знаєш, одному офіціанту важко на зміні.
Коли мобілка згасла, Тамара втупилася в бабусю і чекала, що вона скаже. Адже все залежить від її згоди доглядати дитину. Тамара ще сьогодні їхала б звідси, бо вже набридли підгузки й варіння каш. Грошей на памперси й готове дитяче харчування в них не було, тому вигодовували хлопчика старими дідівськими