– Так, мем.
– Що в тому пакунку, Крейґу? Мені цікаво.
Я подумав, чи не розказати. Не через якісь скаутські побрехеньки про «чесність – це найкраща політика», а тому що він налякав мене і тепер це мене вибісило. І (можу визнати) тому що міг покласти цьому край руками дорослого. Тоді я подумав: «як би містер Герріґен дав цьому раду? Чи видав би він його?»
– Рештки його обіду, – сказав я. – Пів сендвіча. Він спитав, чи не хочу я доїсти.
Якби вона взяла пакунок і зазирнула, то ми обоє вскочили б у халепу, але ні… хоча б’юсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам іти на урок і поклацала геть на своїх навряд чи доречних у школі підборах середньої висоти.
Я рушив униз сходами, і Кенні Янко знову вхопив мене.
– Краще б ти їх таки начистив, новенький.
Це мене ще більше вибісило.
– Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.
Він залився фарбою, що виставило його нашкірні вулкани не в найкращому світлі.
– Краще б ти їх начистив. – Він рушив геть, а тоді розвернувся, і досі тримаючи свій дурний паперовий пакунок. – У сраці я бачив подяку, новенький. І тебе теж.
Через тиждень Кенні Янко завівся з містером Арсено, вчителем праці, і жбурнув у нього кельмою. За перші два роки в середній школі Кенні відсторонювали від навчання не менш ніж тричі – після сутички з ним на сходах я дізнався, що про нього мало не легенди ходять, – і то була остання пір’їна. Його виключили, і я був подумав, що мої проблеми з ним закінчилися.
Як і в більшості шкіл по малих містечках, у Ґейтс-Фолз цінували традиції. «Чепурні п’ятниці» була тільки однією з багатьох, а серед інших можна назвати «Підтримку драбини» (що означало стояти перед торговельним центром і просити зробити пожертву на користь пожежної бригади) і «Два кеме» (двадцять разів оббігти навколо спортзалу на фізрі), а також співання шкільного гімну на щомісячних загальних зборах.
Іншою традицією були «Осінні танці», захід у стилі Сейді Гокінс – було заведено, щоб дівчата запрошували туди хлопців. Марджі Вошберн запросила мене, і я, звісно, погодився, тому що хотів і надалі дружити з нею, хоч вона і не подобалася мені, розумієте, в тому сенсі. Я попрохав тата підвезти нас, і він залюбки це зробив. Реґіна Майклз запросила Біллі Боґена, тож у нас було таке собі подвійне побачення. Усе склалося особливо добре тому, що Реґіна прошепотіла мені в класі для самостійних занять, що запросила Біллі тільки тому, що він мій друг.
Я чудово розважався до першого антракту, коли вийшов зі спортзалу злити трохи випитого пуншу. Дістався до дверей хлопчачого туалету, і хтось однією рукою вхопив мене за пояс штанів, а другою – за шию і потяг коридором до бокового виходу на стоянку для вчителів. Якби я не виставив руку й не наліг на ручку, Кенні ввігнав би мене обличчям у двері.
Те, що сталося далі, я запам’ятав до дрібниць. Гадки не маю, чому погані спогади з дитинства і ранньої юності такі чіткі, але так уже є. А це дуже, дуже поганий спогад.
Вечірній