– Та й самі до себе, – мовила служниця. – Розповідають, що наш султан Селім, коли зайняв престол, убив своїх братів і їхніх синів… Наказав їх задушити і спостерігав за цим злом на власні очі… Що їм раби. Ми для них, як трава під ногами.
Не змогла Настя більше чути стогонів, затулила вуха руками, присівши на землю…
І вранці знову жадібно, як губка, вбирала кожне слово вже іншого вчителя, високого генуезця, який показував щось на великій карті, де вже можна було помітити обриси щойно відкритої та завойованої Америки… І знову Настя була невгамовна, запитувала, сперечалася, викликаючи усмішку й інтерес європейця.
Увечері, коли всі відпочивали, читала арабську поезію, потроху розбираючи невідомі слова. Раптом пролунав церковний дзвін – Настя кинула книгу, занурилась у спогади, шепотіла молитву «Отче наш…».
І знову жадібно вчилась, і шановний Абдуллах із задоволенням давав їй книги, вів із нею особисті бесіди, дивуючись допитливому розуму чужинки.
День змінював ніч, весна змінювала осінь.
…Уранці крізь щілину дивилася – не могла відірватися – на християнську церкву, яка стояла навпроти школи. Символом її був розірваний ланцюг, прибитий над входом до церкви. До Насті притулилася нова рабиня, теж українка:
– Чому вони так їдуть? Що це за церква дивна?
У цей момент із церковних воріт виїжджали на ослах два ченці, повернені обличчями до ослиних хвостів.
– Це церква Тринітаріїв, які займаються викупом християн-невільників… А сидять так, тому що не вважають себе гідними їздити, як їздив на віслюку Господь наш… Може, і мій Степан назбирав грошей і викупить мене…
Пізніше приїхав до школи старезний, як світ, згорблений, як сухе дерево, паша. Дівчата стояли вряд, а він їх уважно оглядав. Під суворим поглядом господаря школи Ібрагіма дівчата кидали на купця гарячі, вогняні погляди, виставляли груди… І з усіх він виділив Настю. Вона була красива, як ранкова квітка. Але не захотіла Настя зваблювати його. Поїхав паша незадоволений.
Покарання не змусило себе довго чекати – пригостили дівчину як слід канчуками, обернувши перед цим шовковими покривалами, щоб слідів на білому тілі не залишилося. Плакала Настя, схлипувала.
– Не піду до цього скелета! Я вчитися хочу! Господи! Де ж ти, Степане… Забери мене!
Невідомо, чим би закінчилися ці побої, дуже вже розсердився Ібрагім, зірвав шовки з Насті, сам узяв батіг, але прибіг учитель Абдуллах, урятував свою кращу ученицю. І крикнув:
– Помер султан наш Селім!
Раптом стало чутно, як голосила вже вся Кафа.
– На престол вступає молодий Сулейман!
Упали молитись, і замість жалоби – поривання якесь:
– Аллаху Акбар! Хай сто років живе султан Сулейман! Він буде кращий із усіх султанів!
Учитель Абдуллах стояв поруч із Настею, ледь помітно всміхнувся їй. Дівчина, незважаючи на біль, не змогла стримати цікавість. Запитала пошепки:
– Чому