– Брось, Стьопа, наливать!
Завшахти, сам недавній шахтар, не тільки не ображався, а і поспішив скористатися з цієї самовпевнености. Він тут же запропонував скласти новий виклик на соцзмагання шахті третій: мовляв, одне соцзмагання кінчається, треба вступити в друге. Пропозицію було прийнято й розпочалися дебати по доповіді.
Кравчук був у перших рядах і уважно слухав шахтарів-промовців. Те, що його так сильно хвилювало кілька годин тому, зараз лежало на серці тихим приємним лоскотом. Щождо думок, то всі вони належали соцзмаганню. Він знав, що незабаром почнеться останній вирішальний день, і значить, тут, на цьому зібранні, лише про нього можна думати та говорити.
– Бачив Остапенка? – шепотом спитав його Коробка, що поруч сидів з ним.
– Ні, – сказав Кравчук, – затримали в осередку, так я й не поговорив.
– Шкода! – зідхнув вибійник і махнув рукою: – вже п’є горілку з Шрубом.
Ця новина не могла не обурити Кравчука: ну, куди це годиться! Іде останній день, треба напружити всі сили, а Шруб не тільки сам не виходить на роботу, а ще й інших на прогули спокушає. Він навіть вирішив був у своєму виступі (він мусів за кілька хвилин виступати) знову поставити питання про Шруба, але згадка про сьогоднішню розмову з «самомобілізованим фронтовиком» стримала його від цього кроку й він про Шруба так нічого й не сказав: мовляв, сьогодні ж будуть роздавати премії і, значить, такий виступ дехто може оцінити, як бажання вислужитися перед начальством.
Вищою премією було демісезонне пальто. Цю вищу премію дістав не тільки Кравчук, але й Коробка. Коли вони йшли з новенькими пальтами на плечі в супроводі бадьорого маршу, що його грала місцева духова оркестра, на них дивилися сотні дві очей: дехто з заздрістю, дехто з цікавістю, дехто ще якось. Проходячи повз останні стільці, Кравчук почув неприємний голос Шруба:
– Пальтишко підходяще! Що значить бути ударником!.. Гм!..
Кравчук подивився в той бік, відкіля зірвався вигук і знову зустрівся з очима «самомобілізованого»: в п’яних віях останнього він побачив стільки ненависти, що навіть не витримав цього погляду й одвернувся.
– На конференцію прителіпався, – сказав Коробка, вибившись нарешті з натовпу й опинившись на вільному повітрі.
– Ти про Шруба?
– Та про кого ж, як не про нього! – Коробка подивився кудись у бік і додав: – не розумію, чого ми з ним так панькаємось. Як на мене, так я б його й близько не підпустив до шахти… Заводський! Подумаєш, чим пишається! Наче на шахті легше робити, як на заводі!
Кравчук хотів був щось сказати на ці слова Коробчині, але в цей момент побачив самотню фігуру, що маячіла крізь темряву літньої синьої ночі й одразу ж впізнав у ній Олену Олександрівну.
– От