– Та певне… – промовив нерішуче. – Рудницький переборщив, патріотизм мусить мати межі, бо поза ними він стає псевдоромантикою або шовінізмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотів ступити туди хоч раз ногою!
У цей мент я пересвідчився остаточно: Михайло піде далеко. Що ж, кожному кораблеві своє плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, – защеміло солодко в грудях, та раптом солод згірк від думки: Катерина піде за ним, він вартий того.
Стежка, що вела з Погорільця, роздвоїлась унизу: одна ставала вулицею і вела до критої черепицею хати сільського війта Шепетюка, друга збігала до Березівки, що обмивала село крутими кривобродами, і через кладку заводила прямо на подвір’я моєї вітцівщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрітися на Великдень біля церкви.
Клацнула защіпка на хвіртці, сполохалися кури, із стаєнки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впізнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочці, підперезаній крайкою поверх полотняних штанів, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечі, вже зовсім сивий.
– Приїхали, слава Богy, – сказав, ховаючи назад руку, до якої нагнувся Михайло. – На Волове до дідича треба йти, стайню будувати. Я вже звів зруб, а козли поставимо разом.
– Де мама? – спитав я, зрозумівши, що в гори нам таки не стелиться дорога.
– Та де – у церкві, – буркнув тато, – або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся поділа… Йой, Іване, біда мені з мамою. Аби злагодитися із своїм братом за межу, відпустила йому шмат поля на Дубах, а їсти й так нема що.
– Я, тату, здав добре колоквії, – сказав Михайло, щоб утішити старого. – Іван також…
– Та добре… Вчіться, бо нема, ой, нема на чому тут говіти… А минулої неділі по Службі Божій наробила посміховиська на все село. Вийшли з церкви, а мама розказує жінкам, аби мали з чого сміятися: нібито ти, Михасю, в якогось митрополита був і вірою своєю його здивував, а ще якогось короля – мудрістю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церкві є дві корони для вас обох і що священик на казанні вас упоминає, бо вам призначено нарід рятувати. Отака публíка…
Я здавив у собі сльози: як нема шаблі, то най будуть піхви, – втішають себе люди марними мріями в безпросвітті… А може, ми таки повинні порятувати народ: це уже відчай…
На подвір’я вбігла мати: «Таж казали мені, казали: сходять твої хлопці з Погорільця, біжи додому, Палагно». Вона припала, маленька й худа, як скіпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а він гладив її рукою по рубищі на плечі; потім підійшла до мене й шепнула: «Це я тобі наскладала, аби Михась за гроші не випоминав», – і, боязко поглядаючи на батька, всунула мені до кишені кілька монет: а очі були такі сумні…
– Ходім, Іване, з’їмо щось з дороги та й підемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, – промовив глухо Михайло й зайшов до хати.
Ми працювали