Ішов 1325 рік, коли Каструччо, захопивши Пістойю, став настільки могутнім, що флорентійці, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього і вирвати це місто з-під його влади, поки він там іще не закріпився. Набравши двадцять тисяч піхотинців і три тисячі вершників як серед жителів Флоренції, так і серед союзників, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його і завадити ворогу допомогти Пістойї. Флорентійцям удалося захопити це місто, після чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу місцевість. Та нездатність, а головне, неправдивість капітана цих загонів не дали їм розвинути успіх. Їхнім капітаном був месер Раймондо ді Кардона. Він помітив, як безтурботно флорентійці ставляться до своєї волі, як вони доручають її захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, і вирішив, що, коли вони поставлять його при нагоді їхнім військовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його і своїм правителем. Він безперестанку нагадував їм про це, стверджуючи, що коли в місті не матиме тієї влади, яку вже має у війську, то йому не добитися покори, необхідної капітану військ. А оскільки флорентійці на це не йшли, він зі свого боку нічого не робив, гаячи час, який, натомість, використовував Каструччо, бо до нього підходили підкріплення, обіцяні Вісконті й іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він зібрався на силі, месер Раймондо, який раніше через свою лукавість не намагався його розгромити, тепер через нездатність свою не зміг навіть урятувати себе. Поки він повільно рухався вперед зі своїм військом, Каструччо напав на нього неподалік від Альтопашо і розгромив після жорстокої битви, у якій загинули або втрапили в полон багато флорентійських громадян і, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що він і заслуговував від флорентійців. Не злічити всіх лих, яких Флоренція зазнала від Каструччо після цієї його перемоги: він тільки те й робив, що грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо протягом кількох місяців мав змогу, не зустрічаючи опору, хазяйнувати зі своїм військом у володіннях флорентійців, які раді були хоча б тому, що вберегли місто.
І все ж не настільки вони занепали духом, щоб не готуватись, ідучи на будь-які витрати, до оборони, не споряджати нове військо, не посилати по допомогу до союзників. Однак цього всього було недостатньо для успішної протидії такому ворогу. Урешті-решт змушені були вони обрати своїм синьйором Карла, герцога Калабрійського, сина короля Роберта, щоб він погодивсь їх захистити, бо ці державці, звиклі самостійно правити у Флоренції, добивалися не дружби її, а покори. Карл, однак, у той час опікувався воєнними діями на Сицилії й не міг особисто прибути до Флоренції та прийняти владу, а тому послав туди француза Готьє, герцога Афінського, котрий як намісник свого синьйора захопив місто і почав призначати там посадовців на свій розсуд. Все ж поведінка його була цілком гідна, що навіть трохи суперечило його натурі, і він