для розбрату, що виник у Пістої, розпалив стару ворожнечу між родинами Черкі та Донаті, і вона так ясно відчувалася, що пріори та інші доброчесні громадяни почали побоюватися, щоб не дійшло в будь-який момент до збройної сутички та через це не виник розбрат у всьому місті. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своєю для припинення цієї ворожнечі спосіб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Вері з’явитися до нього і звелів йому помиритись із родиною Донаті. Тут месер Вері зобразив подив, сказав, що ніяких ворожих стосунків із ними в нього немає і що примирення є там, де є війна, а війни немає, і тому він не розуміє, чому треба миритись. Так месер Вері й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожість і далі зростала, тож тепер досить було найменшої краплі, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усі свята у Флоренції супроводжуються загальними веселощами. Кілька молодиків із родини Донаті, проїжджаючи разом із друзями верхи поблизу Санта Трініта, зупинились подивитися на жінок, які танцювали. Тут під’їхали і кілька людей із родини Черкі, теж у супроводі чималої кількості нобілів. Не знаючи, що попереду молодь Донаті й теж захотівши подивитися на танці, вони на своїх конях почали прориватись у перші ряди і при цьому безцеремонно потіснили вершників із родини Донаті. Ті, вважаючи себе приниженими, видобули мечі. Молодь Черкі відповіла тим самим, і супротивники роз’їхалися тільки після того, як завдали й дістали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все місто, як гранди, так і пополани, поділилися на дві партії, які прибрали назву білих і чорних. Партію білих очолили Черкі, й на їхній бік стали родини Адімарі, Абаті, частина родин Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі та Маннеллі, усі цілком Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк’єтті й Аррігуччі. До них приєднались і багато пополанських родів разом із усіма ґібелінами, що перебували у Флоренції. Тож через велику кількість своїх прибічників білі, можна сказати, головували у державі. Проте на чолі чорних опинилися Донаті, а з ними всі ті з названих вище родин, хто не став підтримувати білих, а також усі з родів Пацці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. Притому зараза ця поширилася не тільки в місті, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслідок цього капітани ґвельфської партії та всі прибічники ґвельфів і прихильники республіки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу і не відновив партію ґібелінів, і знову відправили до папи Боніфація послів із проханням ужити якихось заходів, якщо він не хоче, щоб місто, яке завжди було міцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося під владою ґібелінів. Тоді папа послав до Флоренції легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Від самого початку йому перешкоджала партія білих, яка, розраховуючи на свою численність, не дуже його боялась. Обурений, він поїхав із Флоренції, наклавши на неї інтердикт,
