Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

в який і стояв цей зловісний оповідач. Роберту минуло тридцять два роки, і тоді Шарль підстеріг його неподалік від замку і, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквіті сил. Так продовжилася помста, передбачена у проклятті. Надавши мені можливість підібрати ключа до найбільшої загадки, яка полягає у тому, чому прокляття не вмерло разом із Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пізно мав би упокоїтися в землі, мій співрозмовник пустився в розлогі міркування про алхімію та про досліди, яким присвячували увесь свій час батько та син, не утаївши й того, що Шарль мізкував над отриманням еліксиру, що дарує тому, хто його скуштує, вічне життя та нев’янучу молодість.

      Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтіху, яка спершу настільки приголомшила мене, аж раптом бісівський блиск знову спалахнув у його очах, і з горла вирвалося дивне зміїне шипіння, після чого він високо підніс пляшку з очевидним наміром убити мене тим самим способом, який шість століть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши із себе кайдани заціпеніння, гнаний інстинктом самозбереження, я поцілив у мого ката світильником, що слабко миготів. Скло вдарилося об камінь, і цієї миті одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повітря каламутним відблиском полум’я. Мої нерви, й без того напружені, не витримали сповненого жаху та безсилої злості зойку невдалого вбивці, і я впав непритомний на слизьке каміння.

      Коли я нарешті прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усім, що сталося, відмовлявся осмислити сьогодення, але цікавість усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – міркував я. – Як проникла ця істота в замок? Звідки ця одержимість, із якою він жадав помститися за смерть Мішеля Злого? Як могло статися, що прокляття зі століття в століття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що відтепер вільний від пут багатолітнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, і тепер мене охопило палке бажання осмислити нещасні події, що затьмарили історію моєї родини і перетворили мою юність на безперервний жаский сон. Сповнений рішучості усе розплутати, я намацав у кишені кресало та кремінь і запалив світильник.

      Перше, що кинулося мені в вічі, було понівечене почорніле тіло загадкового незнайомця. Його очі, які ще недавно палали злістю, затягла смертельна паволока. Сіпнувшись від огиди, я зайшов до кімнати за готичними дверима. Те, що відкрилося моєму погляду, найбільше нагадувало лабораторію алхіміка. У кутку височіла купка блискучого жовтого металу, з якої промінь світла висікав снопи іскор. Імовірно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що мені не хотілося гаяти часу на дослідження цього металу. Отвір у дальньому кутку кімнати провадив у саму гущавину дикого лісу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, і подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собі, що не стану витріщатися на останки мого ворога, але