І саме там у нью-йоркському чотиризірковому готелі все і трапилося. Після несподіваного палкого поцілунку на балконі під зоряним небом, від чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цілувався він востаннє з власною дружиною, він вирішив повідати Марині свою сокровенну таємницю.
– Я мушу вам зізнатися в одній речі, – схвильовано мовив він, коли вони з балкона перейшли до безпечнішої канапи.
– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замріяно прикривши від передчуття очі. – Я готова!
– Але пообіцяйте, що не будете сміятися.
– Чесне піонерське! – здивовано розплющила вона блакитні оченята.
– Я хочу вас запросити у мандрівку історією!
– Що?! – тепер її очі були не просто відкриті, а розплющені на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрівку? В таку мить?.. Себто я хотіла сказати – у такий пізній час? Ви глузуєте?
– Ні, я серйозний як ніколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нічого не загрожує!
– Я вас геть не розумію! – спробувала вона піднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирішальну хвилю. Він наче почув голос Джуса з їхнього бару «Олімпійський», де вони частенько обмивали закінчення тренувальних поєдинків: «Коли не маєш чим дамі заперечити, закрий їй рота поцілунком. Цей аргумент діє безвідмовно».
Другий поцілунок тривав куди довше, ніж перший, і тепер голова вже затуманіла у Марини Андріївни, яка цілувалася востаннє на випускному вечорі з нагоди закінчення університету. У неї настільки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивні мандри.
– І куди ми з вами помандруємо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.
– Куди захочете, моя королівно! – аж зі-рвався з місця зраділий Роман Лук’янович і заходив по кімнаті слонячими кроками. Він більше не міг себе стримувати і почав їй розповідати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврської друкарні, про зустріч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповідь Захарія Копистенського, далі перескочив на мандрівку в 1847 рік і спробу порятувати Тараса Шевченка.
Тут уже Марина Андріївна нарешті ввімкнулася як професійний шевченкознавець, і лише тепер до неї почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевільний по м’якому килиму, розмахуючи могутніми лапами, і відтворював голосом і мімікою персонажів, про яких оповідав. Слова лилися з нього потоком, наче він роками тримав обітницю мовчання. Мов вправний жонглер, він сипав цифрами, іменами, цитатами, Це був