– Мене?
– Так. Вас.
Це його заінтригувало, бо він, тридцятирічний чоловік, лише вдруге перебував у Києві, та й то з короткочасними візитами. Тож коло його тутешніх знайомих обмежувалося десятком-другим осіб з підозрою на «мазепинський душок», як вважала київська поліція. Але дівчина поводилася так дивно, що він покинув копирсання на полицях і поквапився униз.
– Я вже спускаюсь! – гукнув він, гримотячи дерев’яними сходами з антресолі.
Ще більше він спантеличився, коли побачив зблизька її симпатичну парсуну, якусь цілковиту небуденність і неповторність, що проявлялася не тільки в дивній зачісці, яка їй пасувала, але й в усій тендітній постаті.
– Іван Франко, літератор зі Львова! – простягнув він їй поцятковану рудими плямами руку. Він був у чорному довгому сюртуку, але без претензій і зовсім не прилизаний.
– Е-е-е… Яніна Приймак, – вирішила музейниця змінити рідкісне для ХІХ століття ім’я Яна на популярніше польське.
– Виходить, що Ясь і Яся, – заусміхався Франко. – А мого батька люди кликали Яцьом. Він Яковом писався.
– Знаю, – вирвалося в Яни. – Ковалем був.
– Справді! – щиро здивувався поет. – Але мусите мені зізнатися, де я вам про це розповів. Бо я хоч убий не згадаю. Мабуть, так гіпнотично діє на мене ваша янгольська зовнішність.
Яна все ще не могла прийти до тями, що розмовляє із самим Франком. Він поводився навдивовижу просто. Говорив м’яким лагідним голосом. Був невисокого зросту, але кремезний в плечах. Вуса й волосся мав руді, мов вогонь. А високе чоло та уважні блакитні очі дивилися прямо й спокійно. В них не було того зухвалого блиску, до якого звикла Яна в поглядах ровесників.
– А де… Ольга? – згадала вона про наречену Франка.
– А-а, то ви до неї! Як же я одразу не розчовпав! – заусміхався рудань. – Вона із сестрою Антоніною пішла на примірку до модистки. Завтра у нас, знаєте, особлива подія…
– Знаю, тому й хотіла побачитися з вами, – випалила Яна, озирнувшись на двері. Але в бібліотеці вони були самі.
– Ви мене весь час інтригуєте! – з посмішкою дивився на неї Франко. – Ви ж не шпик? Хоча навряд чи там би служили такі милі агенти.
– Іване Яковичу, я не можу вам сказати, звідки я, бо це не тільки моя таємниця. Але настійливо раджу вам подумати про завтрашнє вінчання.
– Що маєте на увазі? – насупився поет.
– Зірки твердять, що ваш шлюб буде невдалий.
– Он як!.. – задумано глянув він на неї. – Знаєте, колись мені в дитинстві погадала циганка. То напророчила, що буду мучитися лише сім років. А далі… А далі вже звикну!
– Це не жарт, Іване Яковичу! Я говорю цілком серйозно.
– Не знаю, які причини штовхають вас висловлювати такі неприємні речі нареченому перед весіллям, але сподіваюся, що умисли ваші не такі кепські, як пророцтва.
– У мене дар провидіння, –