Тарас Адамович на мить замислився та згодом відповів:
– Так, кілька речей. Найбільше – напис, який він залишив на підлозі.
– Він устигнув щось написати?
– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумію.
Міра стояла бліда – розмови про вбивства та ще й до ранкової кави не додають настрою. Проте Менчиць не міг позбутися відчуття неймовірного полегшення, яке намагався приховати. Репойто-Дуб’яго запитав далі:
– І що за слово?
Тарас Адамович узяв із рук Міри пакунок, ширше прочинив перед нею двері на веранду та відповів:
– «Крааль».
– Крааль?
– Так.
– І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Отож і я не розумію. Однак, окрім напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, які вас зацікавлять.
Репойто-Дуб’яго кивнув і промовив:
– Зустрінемось по обіді. Не думаю, що закінчимо раніше.
Тарас Адамович кивнув у відповідь і рушив услід за Мірою вглиб будинку.
ІІ
Горіховий стілець
Колишній слідчий розгорнув пакунок на столі у вітальні, де весело потріскував камін. Трави – духмяні, складені акуратними жмутиками – змішували свої аромати, визираючи сухими гілочками із шурхотливих обіймів паперу. Марта сушить лаванду і мелісу, збирає чебрець. Він завжди пропускає цвітіння лаванди, тому рідко додає її у чай. Марта, навпаки, розвішує духмяні гілочки по всій оселі, досипає засушені квіти у заварник, підморгує зеленим оком. Міра теж любить чай з лавандою?
Дівчина лишила у передпокої сіре пальто і дивної форми капелюшок, що нагадував дзвін.
– Капелюшок-клош – так називає його Віра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творіння модистки. Його секретарка раніше не носила таких, на відміну від балерини, яка не боялася експериментувати.
– Гарний, – усміхнувся Тарас Адамович, – акуратно поклавши капелюшок на поличку.
– Незручний, – стенула плечима Міра, – але Вірі подобається, вона навіть говорить, що обріже волосся за його формою.
– Обріже волосся заради капелюшка?
– Сподіваюсь, ні. Але ця модель не зовсім пасує до моєї зачіски, – проказала Міра й увійшла до вітальні. Корона кіс, що обрамляла її голівку, блискала акуратним гребенем. «Дивні часи – подумалось старому слідчому, – коли дівчата зрізають коси заради капелюшків».
Лаванда ароматна, і Мірі, здається, подобається. Тарас Адамович додав у чай і меліси – чи то, щоб заспокоїтися самому, чи то, щоб його секретарка поринула у тиху атмосферу біля каміна, що заколисує, з духмяною чашкою у руках. Чай парує, Міра зацікавлено позирає в його бік – певно, чекає, щоб він почав розповідати. Вона вже чула про вбивство, хоч і не знає подробиць. Невже йому тепер уже ніколи не вибратися із цієї круговерті розслідувань, що підхопила його наприкінці літа, коли Міра Томашевич