Певно, то була погана ідея – вдавати Менчицеву наречену. Вдавати – взагалі погана ідея. І, аби відволіктися від сумних думок, Міра запитала:
– То вас найбільше зацікавили ніжки шафи?
– Саме так. І, думаю, ви знаєте, чому, – кивнув Тарас Адамович, ніяк не прокоментувавши її не надто ввічливе мовчання останніх десяти хвилин.
Володимирська блимала вогниками гірлянд, пахла прянощами й теплим вином. Міра з усмішкою поглянула на рожевого від морозу, схожого на круглу ялинкову фігурку, хлопчика, який гордовито тримав у руці яскравий льодяник, і мовила до старого слідчого:
– Перед смертю майстер сказав щось про п’ять биків…
– Так. І ніжки тієї сандалової шафи вирізьблені у формі копит. А отже…
Міра не переривала. Слідчий на мить замислився, нахилився і простягнув замурзаному малому хлопчині гроші, взявши з його рук кілька яскравих цукрових півників.
Перехопивши її здивований погляд, колишній слідчий пояснив:
– Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моєму будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвів руками Тарас Адамович.
А потім без вступу повернувся до їхньої розмови і сказав:
– Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсім не про кількість нападників. Він говорив про меблі зі свого останнього замовлення. І з його слів ми можемо зрозуміти, що десь, сподіваюсь, у місті є ще п’ять таких шаф…
– Не обов’язково шаф, – проказала Міра.
– Так. Не обов’язково. Але нам конче потрібно знайти цих «п’ять биків», які майстер, хтозна-чому, розпродав у різні руки.
Він зупинився біля крамнички, де у вітрині поблискували білими боками керамічні янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос:
– Тарасе Адамовичу!
– Вітаю вас, пане Менчиць, – усміхнувся колишній слідчий.
Міра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустріти його тут, посеред вулиці, та ще й тоді, коли вона кілька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Київської міської поліції – поруч. Менчиць має бути на службі. Певно, він теж стежить за будинком на розі Прорізної. Чи керує тими, хто стежить – молодий слідчий невловимо змінився відтоді як вони шукали її зниклу сестру, балерину Київської міської опери. З не надто впевненого і нервового працівника антропометричного кабінету перетворився… Складно оформити невиразні відчуття у слова, а думки про Менчиця останнім часом були все невиразніші. Міра серйозно розмірковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому іще якихось листів. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував її відкладати розмову на потім. Тепер – на після свят. У цій метушні зараз ніхто нікому не відповідає