Слова «наше нове щасливе життя» повторилися кілька разів. Останнім часом їх полюбило Міністерство Достатку. Парсонс, струснувшись від фанфари, слухав, відкривши рот, урочисто, з виразом повчальної нудьги. За цифрами він встежити не міг, але розумів, що вони мають радувати. Він витяг із кишені величезну смердючу трубку, до половини набиту обвугленим тютюном. За норми тютюну сто грамів на тиждень людина мало коли дозволяла собі набити трубку доверху. Вінстон курив цигарку «Перемога», намагаючись тримати її горизонтально. Новий талон діяв тільки із завтрашнього дня, а в нього зоставалося всього чотири цигарки. Він намагався відволіктися від стороннього шуму й зосередитися на тому, що виливалося з телеекрана. Здається, були навіть демонстрації подяки Старшому Братові за те, що він збільшив норму шоколаду до двадцяти грамів на тиждень. Але ж тільки вчора оголосили, що норму ЗМЕНШЕНО до двадцяти грамів, подумав Вінстон. Невже в це повірять – через 24 години? Повірять. Парсонс повірив легко, дурна тварина. Безокий за сусіднім столом – фанатично, з пристрастю, з несамовитим бажанням виявити, викрити, знищити всякого, хто скаже, що на минулому тижні норма була тридцять грамів. Сайм теж повірив, тільки грайливіше, за допомогою двомислення. Так що це – у нього ОДНОГО не відбило пам’ять?
Телеекрани все вивергали казкову статистику. Порівнюючи з минулим роком, стало більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше меблів, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гелікоптерів, більше книг, більше новонароджених – усього більше, крім хвороб, злочинів і божевілля. З кожним роком, із кожною хвилиною все і вся рвучко піднімалося до нових і нових висот. Так само як Сайм перед цим, Вінстон узяв ложку і став возити нею в пролитому соусі, надаючи довгій калюжі правильні контури. Він з обуренням думав про свій побут, про умови життя. Чи завжди воно було таким? Чи завжди був такий смак у їжі? Він оглянув їдальню. Низька стеля, набитий зал, брудні від тертя незліченних тіл стіни; обшарпані металеві столи й стільці, що стоять так близько один від одного, що неможливо було сидіти, не торкнувшись ліктем сусіда; гнуті ложки, пощерблені таці, грубі білі кружки; всі поверхні сальні, в кожній щілині бруд; і кислуватий змішаний запах кепського джина, кепської кави, підливи з міддю й заношеного одягу. Чи завжди так неприємно було твоєму шлунку і шкірі, чи завжди було це відчуття, що тебе обкрадено, обділено? Правда, за все своє життя він не міг пригадати нічого істотно іншого. Скільки він себе пам’ятав, їжі ніколи не було вдосталь, ніколи не було цілих шкарпеток і білизни, меблі завжди були обшарпаними й хиткими, кімнати – нетопленими, поїзди в метро – переповненими, будинки – застарілими, хліб – темним, кава – мерзенною, чай – рідкістю, цигарки – ліченими: нічого дешевого і в достатку, крім синтетичного джина. Звичайно, тіло старіє, і все для нього стає не таким, але якщо нудно тобі від незручного, брудного,