– Авжеж, – притакнув К. – але саме слідча комісія має визначити, що я невинний або винний не такою мірою, як вона гадала перед тим.
– Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.
– Бачите, – пояснював їй К., – ви не дуже обізнані з судовими процедурами.
– Справді, я таки необізнана, – визнала панна Бюрстнер, – і не раз шкодувала про це, бо мені хочеться знати все, а судові процедури цікавлять мене надзвичайно. Правосуддя має якусь дивовижну вабливу силу, хіба не так? Але я безперечно поповню свої знання в цій галузі, бо наступного місяця йду працювати секретаркою до адвокатської контори.
– Чудово, – зрадів К., – ви тоді зможете трохи допомогти мені в моєму процесі!
– Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й ні? Я з радістю застосую свої знання.
– А моя пропозиція теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймні наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дріб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник мені придасться.
– Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер.
– Ось тут і заковика, – зітхнув К., – бо я й сам нічого не знаю.
– Тоді ви просто пожартували зі мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навіщо було вибирати для цього таку пізню нічну годину? – І дівчина подалась геть від фотографій, де вони так довго стояли разом.
– Панно, ні, – заперечив К., – я не жартував. Ви просто не хочете мені вірити! Все, що знаю, я вже розповів вам. Навіть більше, ніж знаю, бо тут не було слідчої комісії, я назвав її так, бо не міг дібрати якоїсь іншої назви. Тут ніхто нічого не розслідував, мене заарештовано, та й годі, але арешт провадила комісія.
Панна Бюрстнер сіла на отоманку і знову засміялася.
– Як це відбувалося? – запитала вона.
– Жахливо, – відповів К., але не думав тепер про те, прикипівши очима до панни Бюрстнер, що однією рукою підперла голову, – лікоть спирався на подушки отоманки, – а другою повільно погладжувала стегна.
– Це звичайна річ, – мовила панна Бюрстнер.
– Що звичайна річ? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе відбувалося? – К. хотілося руху, але не хотілось іти геть.
– Я вже втомлена, – відмагалася панна Бюрстнер.
– А не ходіть так пізно, – кинув К.
– Ну от, усе закінчується тим, що я чую докори, і так мені й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодної потреби.
– Потреба була, і я вам зараз усе покажу, – доводив К. – Можна я відсуну тумбочку від ліжка?
– Що з вами? – вразилась