Процес. Америка. Франц Кафка

з отим товариством у комірчині. Такої жертви і справді ніхто не посмів би вимагати від К. Якби він намірявся чимсь пожертвувати, то вчинив би набагато простіше – роздягнувся б сам і запропонував би відшмагати себе замість обох вартових. А втім, екзекутор навряд чи погодився б на таку пропозицію, бо тоді, нічого не вигравши, він би виявив величезну зневагу до свого обов’язку, а може, навіть подвійну зневагу, бо жоден з представників правосуддя не повинен заподіяти К. жодної шкоди, поки розглядають його судову справу. Тут, звісно, ще треба брати до уваги чинні розпорядження. Хай там як, К. не міг зробити інакше, як зачинити двері, дарма що й у такому разі він не спекувавсь остаточно небезпеки. А те, що К. наостанок ще й ударив Франца, гідне всілякого жалю, цей учинок можна виправдати тільки нервовим збудженням.

      Десь далеко почулася служникова хода; щоб не привертати до себе уваги знову, К. зачинив вікно й пішов до головних сходів. Біля дверей комірчини він зупинився й нашорошив вуха. Там було тихо. Екзекутор, може, забив вартових на смерть, він мав право чинити з ними що завгодно. К. уже був простяг руку до ручки, але відсмикнув її. Тепер він уже нічим не зарадить, а ззаду от-от надійде служник; К., проте, пообіцяв собі коли-небудь таки заговорити про цю справу і, якщо буде змога, як слід покарати справді винних, отих високих судовиків, жоден з яких іще не наваживсь показатися йому на очі. Вийшовши з банку, К. став уважно оглядати всіх перехожих, але ніде й близько не бачив жодної дівчини, що чекає когось. Отже, слова Франца, мовляв, тут на нього чекає наречена, – звичайнісінька безневинна вигадка, якою він лише намагався пробудити до себе більше співчуття.

      Навіть наступного дня вартові ніяк не виходили К. з думки, він не міг зосередитись на роботі і, щоб упоратися з нею, мусив, як і попереднього дня, знову засидітись у кабінеті. Вже йдучи додому і знову проминаючи комірчину, К., немов за звичкою, відчинив двері. Те, що постало йому перед очима замість сподіваної темряви, ніяк не вкладалось у голову. Нічого не змінилося, геть усе було таке саме, як і вчора, коли він відчинив двері. Старі бланки та каламарі коло порога, екзекутор з різкою, напівроздягнені вартові, свічка на полиці; вартові знову застогнали й метнулися до нього: «Пане!» К. миттю захряснув двері і прибив їх іще й кулаком, щоб вони добре причинилися. Мало не плачучи, підбіг він до служників, що спокійно порались біля копіювальної машини і, здивувавшись, припинили роботу.

      – Приберіть нарешті в комірчині! – загорлав К. – Ми потонемо в смітті!

      Служники пообіцяли, що приберуть уже завтра. К. кивнув головою, такої пізньої вечірньої пори він уже не міг присилувати їх до роботи, хоч, власне, мав такий намір. К. трохи посидів, аби бодай кілька хвилин відчувати, що поряд є служники, відбракував кілька копій, удаючи, ніби перевіряє їх, а потім, виснажений, із порожнечою в голові, подався додому, помітивши, що служники не наважаться піти з роботи разом з ним.

      Розділ 6

      Дядько. Лені

      Одного пополудня – К. був якраз