Перший удар прийшовся на ноги. Обпекло вогнем, віддало у все тіло, з очей бризнули сльози. Марійка відступила, розвернулася, щоб утекти, але його рука лещатами стисла плече, аж їй кінчики пальців стерпли, і посипались удари – один за одним. Дівчина не могла вирватися, не могла захиститись, він тримав її за плече так, що весь біль помножувався стократ. Вона кричала, плакала, верещала – усе намарно. Здавалося, він отримує задоволення від биття – по ногах, сідницях, спині…
– А так тобі… гамнярка… шалава… я тобі покажу… я тебе навчу, як тато не вмів…
І раптом вона вирвалася, розвернулась до Валєри і штовхнула його руками в груди. З несподіванки він заточився й відступив на крок.
– Ах ти ж сучка…
Він знов замахнувся.
– Тільки спробуй ще раз ударити мене.
Він чомусь завмер із піднятою рукою. Марійка не впізнавала свого голосу, не впізнавала себе. Їй боліло все тіло, пекло немилосердно, нила рука, перед очима пливли червоні кола, але вона вже не боялася Валєри. Дівчиною тіпало від образи й ненависті. Він посмів згадати її тата. Образити його. Прийшов на все готове, а тепер командує.
– Ти… що собі дозволяєш?
Як добре, що недавно на відкритому уроці їм розказували про права дітей, про міжнародну конвенцію і про те, що вона діє і в Україні.
– То ти що собі дозволяєш? Хто ти такий, щоб рухати мене? Ще раз удариш, і я піду в міліцію й напишу заяву. Напишу, що ти мене б’єш, бо… бо я не хочу з тобою спати…
– Марія!
Мама зірвалася з крісла, і Марійка наче вперше побачила її. Увесь цей час мама сиділа тут, бачила все це – і дозволила! Вона – мама! – не захистила, не сказала ні слова, навіть не ворухнулась. Дозволила чужому чоловікові знущатися з власної дитини, бо він… важливіший.
На очі знову навернулися сльози: несправедливість, образа, біль та розчарування – вона не потрібна мамі. Не потрібна їй у новому житті. Мамі потрібні аліменти – гроші, купка яких помітно збільшилася за останні пів року. Тато думає, що дбає про неї, а насправді вони…
Марійка витерла очі і втупилась у маму:
– Що «Марія»?! Яке він має право бити мене? Обзивати? Я піду від вас…
– Та кому ти потрібна, така?
Дівчина повільно повернулася до Валєри. Як же вона ненавиділа його зараз. За всі образи, приниження, побиття, за тата.
– Я потрібна татові. А вам треба його гроші. Мої гроші.
Валєра скрипнув зубами та зробив крок до Марійки.
– Тільки спробуй! Я втечу, вискочу з вікна й піду знімати побої. Закатаю істерику в міліції, скажу, що ти мене мацав, лягав на мене… Спробуй! Вони подзвонять татові, і він заб’є тебе!
Валєра розвернувся і вийшов з хати, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка.
– Маріє! Як ти могла?
Що? То вона ще й винна?
– Ненавиджу… Ненавиджу тебе!
Марійка спала на животі й плакала крізь сон. Вранці вона ледве підвелася