Його прощальний уклін. Артур Конан Дойл

близько милі, сер.

      – Чудово. Сідайте, Ватсоне. Треба кувати залізо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язані деякі повчальні деталі. Гей, зупиніться біля телеграфу, коли проїжджатимемо біля нього.

      Голмс відправив коротку телеграму й решту шляху сидів у кебі, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися від сонця. Наш візник зупинився біля будинку, схожого на той, який ми тільки-но покинули. Мій супутник звелів йому чекати, але як тільки він узявся за дверний молоток, двері раптово відчинилися, і на порозі з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим циліндром у руці.

      – Міс Кашинґ удома? – спитав Голмс.

      – Міс Сара Кашинґ серйозно хвора, – відповів той. – З учорашнього дня в неї з’явилися симптоми важкої недуги мозку. Як її лікар, я ніяк не можу взяти на себе відповідальність і пустити когось до неї. Раджу зайти днів за десять.

      Він одягнув рукавички, зачинив двері та пішов вулицею.

      – Ну що ж, не можна, то й не можна, – бадьоро зауважив Голмс.

      – Ймовірно, вона б не змогла або й не захотіла б нам щось розповідати.

      – А мені зовсім і не потрібно, щоб вона мені щось казала. Я хотів лише поглянути на неї. Втім, мені здається, що й так маю все, що треба… Відвезіть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснідати, а потім поїдемо до нашого приятеля Лестрейда в поліційний відділок.

      Ми чудово поснідали, за столом Голмс говорив лише про скрипки й із великим натхненням розповів, як він за п’ятдесят п’ять шилінгів купив у одного єврея, котрий гендлює вживаними речами на Тоттенгем-Корт-роуд, скрипку Страдіварі, яка коштувала щонайменше п’ятсот гіней. Від скрипок він перейшов до Паганіні, і ми майже годину просиділи за пляшкою кларету, поки він розповідав мені одну за одною історії про цього незвичайного чоловіка. Було вже далеко за полудень, і гарячий відблиск сонця змінився приємним м’яким світлом, коли ми приїхали в поліційний відділок. Лестрейд чекав на нас біля дверей.