Серед вісьмох дітей Раденків малося в родині лише три доньки – старша й народжена після Василя Ярина, четверта Уляна й найменша дитина в родині – трирічна Марійка. Марійка ще геть дитям була, а ось старші сестри відрізнялися, мов і нерідні. Ярина вродилася характером більш у матір, ніколи, від колиски самої, не скорялася повно перед нею, а ось зовні більш вдалася в батька – з великими зеленими очима та темним волоссям, заплетеним у дві товсті косиці. Уляна ж схожою була більш на матір, тільки норову геть не материнського. Тиха, лагідна та несмілива, вона була дуже прив’язаною до старшої сестри, й Ярині першій, в кінці зими, коли прибігла додому від хрещеної, зізналась у тім, що неподалік хати зустріла гарного солдата.
Марусі в хаті не було – пішла до сусідки, бабуся дрімала, а Ярина поралася біля печі, лаштуючи обід, коли з вулиці, рум’яна личком з морозу, до хати впурхнула Уляна, та така вона видавалася збуджена і незвична, неуважна й замислена, що й дверей у сіни не причинила, щедро напускаючи холоду до світлиці, й тільки слабко, дивно якось посміхнулася, коли Ярина зауважила їй на те, підійшла повільно до печі, подивилася з хвилину, як Ярина кришила цибулю на засмажку, а тоді промовила й боязко, й збуджено одночасно:
– Ой сестричко, я такого красеня щойно зустріла.
Ярина дещо спохмурніла.
– Якого ще красеня…
Уляна помовчала, а тоді швидко заговорила:
– Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне… Головне інше… Чи ж повіриш ти мені, сестричко… йду я собі вулицею від хрещеної, а воно так слизько, й біля дворища діда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала від страху, й гадала вже, що геть упадуся… коли ж підхопили мене руки сильні й говір москалівський пролунався над вухом самісіньким:
– Астарожно, красавіца!
Я так і здригнулася, мало що втямивши собі з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловічий… обернулася швидко, а слова так і застиглися в мені непромовленими… бо прямо перед собою зустріла я погляд очей, що кольором своїм були наче те небо яснеє та чистеє, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так… Чи ж повіриш, сестро, що я в очі ті тільки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь світ, зробилося і хороше, і незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потім – а на нім же хворма москалівська та солдатська…
Ярина швидко перехрестилася.
– Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!
Ясне, омріяне личко Уляни дещо спохмурнілося.
– Так, начулися ми про покриток, але ж… цей пан Солодов, як він себе назвав, видався мені за досить щиру людину…
Ярина важко зітхнула.
– Всі вони спочатку видаються надзвичайно щирими, а потім кидають дівчат наших, зоставляють їх покритками…
Уляна