– Хай тобі трясця…
Поморщившись, молодиця зітхнула й повільно рушила далі стежиною. Коли б не любощі пристрасні з офіцером москалівського полку солдатів, що квартирувався в Градизьку, то зроду б не загоновили Солоху в ці мандри темним ліском. Та тільки ж була поглянула в очі ті кляті світло-блакитні, кацапські – й геть пропалася була, впалася в обійми гарячі та пристрасні, така вже раденька з того, що Миколи майже місяць немає вдома – перебував із паном у Львові. Чи не кожного вечора завалювався високий та ставний капітан до невеличкої хатини Миколи Раденка, що стоялася окремо від великої хати батьківської, й Солоха – пишна, вродлива молодиця зі швидким поглядом темних очей та товстою косою темного волосся – вже чекалася на нього у світлиці й годувала смачно та турботливо домашнім борщем, варениками та пиріжками. Й сиділа поряд, милуючись тим, як Антон той Петрович пожадібно, майже не пережовуючи, заштовхував у себе смачні наїдки… Потім цілував її вустами, від котрих чувся дух цибулі й часнику, й чутливу жіночу шкіру лоскотали вуса його світло-золотаві, в котрих ховалися руді волосинки. І Солоха млілася та танула в обіймах того кацапа вусатого та ласого до чужих борщів і дружин, й покладалася разом з ним у постіль, котру поділювала з Миколою своїм, й до ранку пірналася в безодню пристрасті.
А потім капітан зникнувся з Градизька.
Й Солоха зрозуміла, що має під серцем від кацапа.
Мала ж іти за лісок, де під Пивихою стояла хатина баби Стежихи, – про бабу ж ту гомоніли, що відьмує вона ледь не від народження свого, заміж не виходила, хоча за молодих років личко мала досить-таки привабливе, та однаково життя своє прожилася з матір’ю у хатині під горою – про стару її теж гомоніли, що відьмувала вона. Та що б не казали там про Стежиху, а дівки нерозумні та молодиці необачливі часто-таки топтали стежину до Стежихи, аби позбутися небажаного плоду гріховних та потаємних любощів. Ходили й з Градизька, й з декількох сіл, що належали пану графу Ростиславу Смотрицькому. Лаяли Стежиху, пліткували про неї, навіть і проклинали – а все одно ж мандрували отримати того зілля, котре позбавлювало від небажаних діток.
Й Солоха теж попленталася…
З Миколою Раденком прожила вона в шлюбі вінчанім уже майже десять літ, а діточок так і не дочекалася від нього. Микола все звинувачував Солоху, дорікав дружині відсутністю нащадків, кликав образливо яловою – а до дітонародження сам не був спроможним. Солоха ж про то благорозумливо змовчувала. Через рік після весілля було їй трапилося впастися в любощі з братом молодшим Миколи Василем, і понесла від того майже відразу ж. І народила б була, піднесла б чоловіку власного його небожа чи то небогу – так відсутнім він був у маєтку в той час, мала позбавитися дитяти, котре могло вдатися схожим на чоловіка – мов викапані були з Василем. А не судилося. Микола ж геть ревнивий у неї – коли що запідозрює, то вже до смерті заб’є. Міг за погляд, кинутий на іншого чоловіка, збити до напівпритомності. А частувалася вона чоловіковими кулаками частенько-таки – Солоха молодиця була видна, чоловікам дуже до вподоби, та й сама ласою до ласки чоловічої – Миколу свого не кохала, то й битою була значно й часто. Але в любощі впадалася рідко – Микола при панськім дворі ходив за кіньми, виїздив з паном старим лиш декілька разів за ці десять років і стеріг її, мов вівчарка стадо…
Просуваючись темною стежиною та замислившись, Солоха раптом зачула, як десь у ліску попереду неї наче щось заворушилося, зашурхотіло, й зупинилася, перестрашившись. Звісно, то могла бути котрась нічна тваринка, могла бути польова миша, яких безліч, та Солоха чомусь подумала про найстрашніше – лисицю або навіть і вовка. Коваль дядько Мирослав казав, що відав вовків не раз… Придивившись, нажахана Солоха у темряві навіть зеленуватий полиск вовчих очей спромоглася роздивитися… й закляклася посеред темної стежини, невсила зробити хоча б один крок уперед…
– Та була б узяла трясця того рудого москаля за оці страхи мої!
Першого разу, коли ходилася до Стежихи позбуватися дитяти Василя, – не натерпілася собі страхів таких, як оце в ніч сьогоднішню. Й що ж воно таке трапилося – чи з роками заробилася геть такою лякливою, чи вже хтозна.
Підганяла саму себе, мов вперту віслицю.
– Та йди, йди вже додому, дурна бабо!
Але шурхіт попереду страшив до гикавки.
Хвилин зо десять простоявши на стежині й дослухаючись того незрозумілого шурхотіння, Солоха, від душі вилаявши себе, нарешті вирішила рухатися вперед. Скільки його не стій, а повертатися таки додому ж мала – Микола чатував у панських стайнях біля улюбленої лошиці пана, котра мала в цю ніч вперше ожеребитися лошам,