Купальниця. Галина Вдовиченко

старший від неї на десять років. Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, ховав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного стосунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день ходила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на городі, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки грядок, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермерське господарство абощо, організувати не мали права, бо той збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство місцевій владі похапцем передало, а от землю – ні.

      Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правильною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою доброзичливою гідністю, ніби й свій, і водночас – чужий. «Звідки він у нас такий узявся? – дивувалась мама. – Недарма я вам такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та Кароліна Кужвій! Ви в мене – особливі, не такі, як усі!»

      Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для себе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим. Вона все тягнула на собі – сама поралась у хаті, на городі і біля худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звільнив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було не так – і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна перспектива – здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще. Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не вилікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матюкався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив біля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

      Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі! Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню курей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі збитими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди темним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань, мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьому, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що більше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну групу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта – колишній мамин однокласник, тепер викладач Київського національного університету. Батько Кароліни – пенсіонер у свої п’ятдесят, колишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав колись у Висіч ненадовго, а виявилось – назавжди.

      Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих був пасічник, дядько