Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чудовиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притулилась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замахала руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок до другої – і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому біля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» – виголошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обережно, книжка!» – Марина вихоплює з-під купи подарунок Амалії. «Обережно, зуби!» – гарчить Роберт, хапаючи доньок за п’яти.
Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у столиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, – повторила Кароліна подумки, – ним неможливо не захоплюватись».
Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ванні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились молочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.
– Ванна вільна, – озирнулась Марина. – Халат у жовті квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?
Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачинилась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної води, у дзеркалі нічого не було видно – суцільне матове скло. Провела долонею, стираючи краплі пари – глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?
Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зусиль зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після переповненого новими враженнями дня вона заслужила на якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаряча ванна – цього поєднання було достатньо, аби завершити день маленьким приємним акордом. Світле після темного, тепло після холоду – останнє слово мало залишитись за чимось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права закінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.
Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки. Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий ставочок – «калюжа», казали на нього люди – а на поверхні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, погойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці весни – до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет травневих золотих куль на високих стеблах з восковим листям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до землі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої кулі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку чорну комашку – і викинула понівечену квітку в рівчак. Згодом