Я наткнувся на неї випадково травневого ранку в центрі. Вона сиділа на сходах, під відділенням банку, ще зачиненим такої ранньої пори. Виглядала загубленою. Проте не плакала. Сиділа, підперши голову кулаком, дивилася в нікуди. На зап’ястку в неї бовтався невеличкий годинник, хоча запитай її, котра година, впевнений, вона б не відповіла. Просто не зрозуміла б запитання. Побачила мене, змучено кивнула. Щось примусило мене зупинитися. Мабуть, те, що вона кивнула першою. Я не чекав. Сів поруч із нею. Почав питати про справи, про навчання, про спільних знайомих. Вона кивала у відповідь, щось говорила, проте не надто охоче. Зрештою замовкла.
– Щось сталося? – запитав я.
– Та ні, – відповідала вона. – Просто мене цілу ніч трахали.
– Цілу ніч? – не повірив я.
– Цілу ніч, – підтвердила вона.
Я не знав, що їй сказати. Почекав. Але вона теж мовчала. Поліз до торби, дістав тетрапакет із молоком. Простягнув їй. Вона зубами розірвала папір, пила довго й жадібно. Виснажливе це, мабуть, заняття, – подумав я, – цілу ніч трахатись. Помітив, як тремтять її пальці, ніби після активного заняття в спортивному залі. Помітив, як напружуються жилки на її шиї, коли вона закидає голову, п’ючи з пакета. Помітив темні кола під її очима, такі бувають лише в жінок, що народжують або просто недосипають, так чи інакше – такі глибокі прозорі кола бувають лише в жінок, які переймаються тим, що роблять, які бояться зробити щось не так. З утомленого й відстороненого виразу її обличчя можна було зрозуміти, як добре й важко їй сьогодні велося, як вона переживає через те, що сталося, як анітрохи не шкодує за тим, що відбулося. Від неї пахло теплою водою душової кабіни, чужим милом, ранковими сигаретами. Кров, здавалося, залишила її пальці, витікши з них на безпечну відстань. Натомість губи її – покусані й припухлі – темно горіли під ранковим сонцем, вона їх і далі постійно прикушувала, мовби згадуючи весь час, що з нею було цієї ночі, мовби ця ніч для неї все не закінчувалася. Мені навіть здалося, що вона найбільше й хотіла, аби ця ніч не закінчувалася, здалося, що разом із темрявою від неї відступило щось дуже важливе, щось, за чим вона негайно почала шкодувати – сиділа тут невідомо скільки, незрозуміло для чого й шкодувала за втраченим, сумувала з приводу щойно набутого. Я, мабуть, надто відверто розглядав її губи, аж вона захлинулася молоком, воно потекло їй підборіддям, вона швидко витерлась і далі прикривала губи долонею, говорила ніби не до мене, приглушено й рвано, торкалася рукою ран на тонкій вразливій шкірі, спиняла кров, що проступала після кожного необережного вигуку чи запитання, нервувала, розуміла, що я бачу, як вона нервує. Спробувала заговорити про щось інше, я відразу