не була шпетна – звісно, до гожої пані Олени годі їй було рівнятися, бо й зросту була малого, і статурою непоказна, і руці-нозі мала завеликі як на шляхетську стать, а що на виду всі свої сорок літ мала списані, то шмарувала лиця блейвасом і манією на цаль завгрубшки (слуги панства на ринку блягузкали, буцім щоранку годину просиджує замкнувшись пані ключникова перед верцадлом у себе в спочивальні, заки зважиться указатись на люди), – ох, та зате ж і вбиралася пані Ганна! Та коби пані Олена хоч би раз проїхалася містом чи пройшлася по ринку в такій оксамитовій, тісно в стані шнурованій сукні з таким безецно низьким викотом, що й кошулька з венацькими форботами персів не ховає, та війнула б полами такого взористого саяну, в три ряди перловими брамками лямованого, та побряжчала б такими щирозлотими манелями на своїх вузьких, мов лебедині шиї, зап’ястках, то цілий Луцьк, кинувши печене й варене, біг би за нею глянути на те диво, – «Їй же воно все пристало, як сідло безрогій», – гнівалася пані Олена. Але ж звісно – вбери й пенька, то буде за панка, – ото й випікала «молодичка-чепурушечка» штучними строями очі підстаркуватому пану каштеляну, і геть порохнявому пану старості, та й самому панові воєводі, і панам суддям, земським і гродським, – сердечно присоглашала до себе в господу хліба їсти, дарувала кожному той довгий, щасливо заворожений і на жадні позори невважаючий погляд, що від нього всякий чується так, мовби він один з Адамового племени й вартує в цілім світі, тож як, скажіть, не довіритись такій челядині?
