– А шо, тяжке шось питали на співбесіді в консульстві, як робилась си карту поляка?
– Та тяжке. Спершу спитався консул, чи я знаю, де мешкає вавельський дракон, а потім ше – шо поляки їдєт на тлустий чвартек. Ну і то всьо польською.
– І ти знала? – з повагою в голосі запитала Марися.
– Та дешо знала, – самовдоволено відповіла Зоська. – Але в мене метрика була желєзна, мені мусили дати. Бабця-полька була замужем за греко-католицьким священиком, польську школу в селі мали. Кому ше давати, як не мені.
Тут у Марисі задзвонив мобільний. Побачивши номер, вона пожвавилася і заговорила в слухавку удвічі голосніше і втричі швидше, ніж досі:
– Слухай, не можу сі дозвонити до тих мудозвонів на вахті. Ти їх десь видів? Вони шо, знов п’ют? Передай тим чортилам, жи правильний чоловік бде за півгодини колихатисі на повéрсі. Нє, я не прошу, жеби вони сі здоровкали чи там туалет відкрили, тіко прошу, жеби не смерділо самогоном і вареним целофаном. Ну, від крабових палочок, ти знаєш. Вчора сосискисьте варили? Ну то тим більше сі насмерділо. Най відкриют велике вікно! І виляют палочкову чи то сосискову воду десь гет. І жеби чайник помили, якщо вони знов в чайнику ті сосиски варили. Чуєш? Припильнуй мені тойво-во. Жеби потім не було проблєм.
До Перемишля вони доїхали за розкладом і при виході з автобуса Христина машинально подумки відділила від решти пасажирів тих, хто вертався на роботу після відвідин рідних. Щоб вирізнити заробітчан, не потрібно було зазирати до паспортів, вистачало їхніх розгублених озирань по боках, зляканих здригань, коли до них хтось заговорював, вистачало чути їхню мову з усіма цими «ну всьо, кóнєц», «це б’ю́ро не дáло мені позвол́єня» чи «я си наробила, а вони мені пеньонзи не дáли», та й те, що їхній одяг купувався на тутешньому українському базарі, теж було помітно. Христина пригадала, як колись гуляла по цьому базару вздовж нескінченних рядів фіранок, які тут продають, здається, споконвіку та з незмінним успіхом, і її зупинила одна із продавчинь:
– Ось, дивіться, яка хороша ткань, хіба ні? – і показала шматок рожево-прозоро-сріблястої тканини, сама при цьому уважно роздивляючись візерунок, ніби бачила його вперше.
– Хороша, – обережно погодилася Христина, озираючись за можливістю якомога швидше відступити. Але виявилося, що жіночка не збирається агітувати її купити фіранки.
– А цей невдячний прийшов сваритися, – плаксивим голосом продовжила, звертаючись не так до Христини, як кудись у простір. – Каже, жінка попрала у пральці, а тюль сіла. Ну не дура його жінка після цього! Хто ж тюль у пральці пере! Скаргу він на мене напише! Сам він як той Петро Скарга. Женився на дурі, а всі йому винні.
– О, а звідки ви про Петра Скаргу знаєте? – здивувалася Христина.
– Та як би вам пояснити. Спершу, як заміж виходиш, то років з десять-п’ятнадцять цікаво, а потім вже до книжки тягнешся. Шо-небудь почитати від нудьги. Про мучеників чи про святих.
Рожеві й голубі хвилі ритмічно розгойдувалися в неї за спиною, ніби куліси