(світ білий – заборонений!) Прожити
на всіх кінцівках, ба й на рудиментарних, —
то попри волю. Більше – про інстинкт.
Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.
А дякував за те, що народився,
що маю очі – бачити, що слух
епохою дарований, що серце
не билося б, коли б не двадцять літ,
перед тобою збіглих… Аж і гірко!
великий гріх на серці я ношу
Таж від народження берем
правічний гріх собі на душу:
його покутувати змушені,
його ми вистраждати ревне
повинні – спогадами, сном
(що вчинить вічний недоросток,
як щось блукає під вікном,
страхає великоднім постом?)
Всі прогріхи минулих душ,
напевне, ще від неоліту
ввійшли у серце, оповите
гріховністю. Його не руш,
його не руш, бо протече,
печерними дмухне димами,
котрі збиралися віками,
туманячи твоїх очей
голодні пройми. Від народжень
нам кожному душа болить
за тим, що досі ніби спить,
а нишком научає; врочить,
наказує: і мста, і мста —
за довгу німоту розплата!
(І в кожному готує ката,
так, ніби помста – це мета).
Ми від народження берем
правічний гріх. І день проворний,
заледве крила розпросторить,
вже видається тягарем.
(Колись лихий тебе поплутав,
узяв за друга, мов наймив).
Обмежень кригою окутий,
ти між бажаннями зблудив.
І хай нова доба гряде —
в ній мезозою темні душі…
Старі гріхи епоха душить
і людство душиться, в Едем
даремне прагнучи…
1968
Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?
За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям – просвітку нема.
Живеш – і жди. Народжуйся – і жди.
Жди – перед сконом. Жди – у домовині.
Не назирай – літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь – на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.
Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.
Світ – тільки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долі –