«Малював він дуже і дуже непогано, хоча світ не цінує зрозумілих малюнків. Це через те, що у художні критики йдуть збоченці. Ви бачили роботи Макса Ернста?» Я бачила. «А я довго їх не бачила. Я взагалі не знала про його існування, у мене були інші пріоритети. Та інші знайомства. Але я мала залицяльника, який працював художнім критиком у журналі. Він казав, що я викапана «Юна химера» Ернста, тож можете собі уявити, як мені це полестило. Боже мій, я ледь до стелі не стрибала. Я і на полотні знаного маляра! Пишалася собою я довго, доки не побачила, що це». Я намагалася пригадати, як виглядає химера. «Бачу, ви не можете пригадати. Слава Богу – ще насниться! Ця химера виглядає як хімічна колба або запаяна в кількох місцях скляна труба в короткій спідничці». Я спробувала це уявити. Тереза перейшла на шепіт. «Ви знаєте, я не прихильниця фашистської ідеології, але в одному я з ними згодна. Це – дегенеративне мистецтво! А той, хто думає інакше, просто ніколи не уявляв собі, що його можуть зобразити як колбу в короткій спідничці».
«Ви підібрали дуже вишуканий букет, пані Вайхен, блакитно-білий», – почула я тихесенький голос. Так говорять тяжко хворі люди, а ще, ймовірно, директори крематоріїв. Бо я побачила поряд з собою пана Теодора. «Він надзвичайно личить барону. Барвінок – блакить його очей, гіпсофіла – його сивина, у вас – бездоганний смак». Ось як зветься ця біленька квітуча дрібнота. Гіпсофіла! Це ж треба: маленька, біла, ніжна, а має таку назву. Наче секс уальний збоченець. Гіпсофіл – людина, що ґвалт ує загіпсованих калік. Що тільки не лізе до голови. Я подивилася на пана Теодора і вирішила, що йому складно спілкуватися з родичами тих, кого він спалює у своєму закладі. Дійсно, про що можна говорити? Про свої гіпсофільні асоціації розповідати не хотілося. «Пані Тереза не дуже вас забалакала? Наші медсестри звикли постійно розмовляти, зазвичай їхнім пацієнтам немає з ким поговорити, крім них». Він сумно посміхнувся. Я сказала, що ми з пані Терезою обговорили німецьке авангардне мистецтво. Звичайно, після цих слів він на мене вирячився, наскільки дозволяли йому виховання, посада та рівень виваженості.
Відчутно запахло рибою, біля нас з’явився Клаус Рьоріхт, він запропонував мені бокал вина. Механічно узявши напій, я подумала, що ніколи не випивала під час кремаційних процедур. «Пан Кох сказав мені, що ви мене начебто впізнали», – звернувся він до мене. «Мені здається, що ми з вами навчалися». – «Маєте рацію. Тільки я старший за вас на три курси. Ви зараз викладаєте в університеті?» – «Так». – «А я працюю в Міністерстві юстиції. Уммм. Гарне вино! Вам принести ще?» Я відмовилася.
«Пане Рьоріхт, я можу попросити вас про зустріч наступного тижня?» – «Марто, ви можете звати мене Клаусом, зрештою, ми вчилися разом». – «Добре, Клаусе». – «Я вам сподобався чи ви хочете поговорити