Ми з Гаррі обійшли весь квартал кілька разів і врешті-решт домовилися, що завтра ввечері, за п’ять хвилин сьома я буду чекати біля його дому.
Анна.
П’ятниця, 3 липня 1942 р.
Люба Кітті!
Учора Гаррі прийшов до нас – познайомитися з моїми батьками. Я купила торт, цукерок і кекс. Ми пили чай, та нам з Гаррі стало нудно сидіти вдома. Ми пішли гуляти, і у десять хвилин по восьмій він провів мене додому. Батько дуже сердився, що я повернулася так пізно. Для євреїв дуже небезпечно з’являтися на вулиці після восьмої вечора, і я пообіцяла завжди повертатися додому за десять восьма.
Назавтра мене запросили до Гаррі. Моя подруга Йоппі постійно дражниться через нього. Та я зовсім не закохана в нього. Хіба не можна мати друга? Нема нічого поганого в тому, що я маю друга чи, як каже мама, кавалера. Єва мені розповіла, що Гаррі нещодавно був у неї й вона його запитала: «Хто тобі більше до вподоби – Фанні чи Анна?» А він відповів: «Тебе це не стосується!» Більше вони про це не розмовляли, а коли він ішов геть, то сказав: «Звичайно, Анна, лише ти нікому не кажи». І зразу ж втік.
Я помічаю, що Гаррі страшенно в мене закоханий, і заради різноманітності мені це навіть подобається. Марго сказала про нього: «Гаррі – добрий хлопець». На мою думку, навіть більше. Мама від нього у захваті. «Гарний хлопчик, дуже милий і добре вихований». Мене тішить, що Гаррі сподобався всьому нашому сімейству і вони йому теж дуже подобаються. Лише мої подруги здаються йому цілковитими дітьми – тут він має рацію.
Анна.
Неділя, 5 липня 1942 р.
Річний акт у п’ятницю минув добре – нас перевели. Я маю дуже непогані оцінки. Лише одне «погано», з алгебри – п’ять, тоді – дві шістки, а все решта – сімки й дві вісімки[2]. Вдома всі дуже задоволені. Мої батьки не схожі у цьому на інших. Для них неважливо – погані чи добрі в мене оцінки, для них важливіше, щоб я «пристойно» поводилася, була здорова й весела. Аби тут все було гаразд, решта додасться. Та мені все ж хотілося б добре вчитися. Мене, власне, до гімназії взяли умовно, тому що я не пройшла останній клас школи Монтессорі. Але, оскільки всім єврейським дітям треба було переходити до єврейських гімназій, то директор узяв мене і Ліз, щоправда, після довгих умовлянь. Я б не хотіла його розчаровувати. Моя сестра Марго теж отримала свій табель – як завжди, відмінний. Якби давали нагороди, то вона, мабуть, перейшла б з похвальним листом – така розумниця!
Батько останнім часом багато буває вдома, йому не можна ходити до контори. Жахливе відчуття – раптом виявитися зайвим! Пан Коопхойс прийняв від нього «Травіс», а пан Кралер – фірму «Колен і Ко», у котрій батько теж був компаньйоном.
Днями, коли ми з батьком гуляли, він заговорив зі мною про «притулок». Сказав, що нам було б дуже важко жити відрізаними від усього світу. Я запитала, чому він про це каже.
– Ти знаєш, – промовив він, – що ми вже більше року ховаємо у знайомих одяг, меблі й продукти. Ми не хочемо залишити німцям наше