– Доведеться погодитися, – відповіла жінка не дуже люб’язно.
Поки Мерил говорила, обличчя Енн немов освітилося сонцем: спочатку стерся вираз відчаю, потім з’явився слабкий промінь надії. Очі її засяяли, як ранкові зорі. Дівчинка зовсім змінилася, а коли через хвилину пані Спенсер і пані Блеветт вийшли з кімнати, щоб пошукати якийсь кулінарний рецепт, за яким та, власне, й прийшла. Енн схопилася й кинулася до Мерил.
– О, пані Катберт, ви й справді сказали, що, може, дозволите мені залишитися в Зелених Дахах? – шепотіла вона майже беззвучно, немов ця чудова можливість могла розвіятися від гучного звуку. – Ви й справді це сказали? Чи я тільки уявила?
– Гадаю, що тобі слід навчитися тримати свою уяву у вузді, Енн, а то ти не можеш розрізняти реальність і фантазії, – ска-зала Мерил сухо. – Так, я справді це сказала, але нічого більше. Ще нічого не вирішено, і можливо, все-таки тебе візьме пані Блеветт. Їй ти, безсумнівно, потрібніше, ніж мені.
– Тоді я краще повернуся до притулку, ніж піду жити до неї, – гаряче вигукнула Енн. – Вона виглядає зовсім як… як свердло.
Мерил придушила усмішку, вважаючи, що Енн слід відчитати за такі слова.
– Соромно маленькій дівчинці говорити такі речі про даму, до того ж незнайому, – сказала вона суворо. – Піди на своє місце, сиди тихо й мовчи, як добре вихована дівчинка.
– Я намагатимуся й робитиму все, що ви скажете. Тільки залишіть мене у вас! – гаряче просила Енн, слухняно повертаючись на своє місце на отоманці.
Коли того вечора вони знову приїхали в Зелені Дахи Ме-тью зустрів їх на дорозі. Мерил ще здалеку помітила брата, який походжав доріжкою і безпомилково вгадала причину його занепокоєння. Вона прочитала полегшення на його обличчі, коли він побачив їх разом з Енн. Але нічого не сказала йому, поки вони не пішли в хлів на доїння. Там вона коротко виклала йому життєву історію Енн і результати своєї бесіди з пані Спенсер.
– Я б і собаки не віддав цій бабі Блеветт, – сказав Метью з незвичайною для нього гарячковістю.
– Мені вона теж не сподобалася, – зізналася Мерил. – Але, Метью, або ми віддамо Енн їй, або нам доведеться залишити її в себе. Здається, ти вже вирішив, тоді я теж згодна… або, точніше, мені доводиться погодитися. Я так довго про це думала, що, здається, звиклася з цією думкою. Мені це видається певного роду обов’язком. Я ніколи не виховувала дитину, тим більше дівчинку, тож, гадаю, в мене буде повно турбот. Але я зроблю все, що зможу. Що стосується мене, Метью, вона може залишитися.
Сумне обличчя Метью враз полагіднішало.
– Ну, я так і знав, Мерил, що ти до цього прийдеш, – сказав він. – Вона така цікава істота.
– Було