З. Штібер [20], досліджуючи східну межу північної Лемківщини, на основі трьох ізоглос постійного наголосу виділяв села, які проходили на захід від ріки Ослави – Сянока, з півдня на північ до ріки Вислоки, включаючи Горішній Вислок, Карликів, Бахлаву, Збоїська, Прусік і Новосільці.
Етнографічні межі Лемківщини на основі народного одягу досліджував відомий учений Р. Рейнфус [18]. Він більш детально обґрунтував розміщення лемків, починаючи з південного сходу від верхів’я ріки Солинки на північний захід до Риманова, між ріками Вислоком та Яселкою. Окремо виділив Шляхтовську Русь, а також відділив лемків від долинян.
М. Бендза [25], досліджуючи Перемишльську православну єпархію 1596–1691 рр., визначив розташування цих парафій і тим самим підтвердив, що територія заселення лемками сягала далеко на північ від міст Новий Санч, Грибів, Горлиці, Біч і Ясло.
Північна Лемківщина займала більшу територію, ніж південна, тут лемки, крім Шляхтовської Русі, проживали компактно. При визначенні території їх розселення у дослідників не було надто великих протиріч. Однак при визначенні етнографічних меж південної Лемківщини, чим займалася значна кількість як українських, так і зарубіжних дослідників, майже в кожного були свої окремі концепції теорії заселення лемками цієї території.
М. Грушевський, аналізуючи польсько-угорські хроніки XIII ст., стверджував, що Галицька Русь сягала верхів’я ріки Торису і Топлі і що південні лемки, правдоподібно, вже в XIII ст. були там, де ми їх бачимо сьогодні [3, c. 456–473].
Про розселення русинів на Східній Словаччині подає в своїх матеріалах в 1780 р. К. Готліб фон Віндіш [14].
П. Шафарик [19] накреслив тільки приблизну територію розповсюдження української мови, яка, виходячи з Галичини річкою Топлею через Рокитів до Довгої Луки коло Бардієва, далі обходить Стропків та Гуменне і йде руслом Топлі на південь, а від гирла ріки Тарнави в Топлю повертається на схід.
Уточненням етнографічних меж південної Лемківщини займався Я. Головацький [2, c. 38–39], який розмежував українців від словаків. Ця межа, за його визначенням, проходила із півночі з долини ріки Попрадта, ріки Торису і до Пряшева, а звідси на Мукачів і далі вздовж Лабірця до Капушан. Він твердив, що руський народ майже виключно проживає в Мармароській, Березькій, Угоцькій, а в Земплінській і Шариській Жупах тільки в північних частинах.
На основі релігійної приналежності О. Кучубинський [8] визначив у 1874–1876 р., що розселення лемків Словаччини переходить ріку Попрад і дещо на схід від цієї ріки починається західна межа угорських русинів. Йдучи на південь, вона проходить ряд міст: Гнізда, Кежмарк, Левочу, до Горнаду, а потім правим берегом Горнаду до Кошиць, а звідти – за течією Бовдви до Мішкольця.
І. Верхратський у праці [1] на підставі діалекту «лем» вважав, що тільки в Шариській Жупі проживали лемки, а далі від неї розташовані тільки невеликі групи русинів.
Багато зусиль вклав у дослідження