Глибше, ніж секс. Мария Волкова

Мив і змивав непотрібне. Сьогодні був саме той день. Легкий одяг, музика і відсутність парасолі робили таку погоду більш привабливою. Люди здавалися якимись сумними, злими, і навіть ті, хто йшов не сам, виглядав самотнім. Місія погоди була виконаною. Люди поспішали у справах, а на ігрових майданчиках бігали діти у цупких кольорових поліетиленових дощовиках і гумових чобітках. Їхня біганина по калюжах чомусь привернула мою увагу, і якийсь час я просто спостерігала за цією грою. Такі картинки інколи заворожують, і ти просто зависаєш, не думаючи ні про що інше, окрім бісових дітей, які зі всієї сили щосили стрибають у калабані, розбризкуючи каламутну воду по плащах друзів. Десь у небі голосно каркнула ворона, і це повернуло мене до реальності, тож я попрямувала далі. Оминути калюжі було просто неможливо, тож дуже швидко кеди стали повністю просякнутими дощем і брудом. Напевне, мені теж варто купити собі ґумаки: рожеві, наприклад. У років п’ятнадцять я була затятим противником рожевого кольору, то чи не час дати йому другий шанс?

      Я давно ловлю на собі погляди сторонніх людей. Інколи вони повертали голови і довго проводжали мене очима, а інколи просто змірювали. І погляди ці були якимись ворожими. Це підштовхувало періодично дивитися на себе в дзеркало, перевіряючи, чи усе гаразд із зовнішнім виглядом. У мене трохи занижена самооцінка, і щойно в голові виникла думка, що цими поглядами вони спеціально змушують частіше дивитися на себе в дзеркало і знаходити там щось красиве. Поки що їм вдавалося лише викликати емоції страху і тривоги, а це аж ніяк не додавало впевненості. Хоча, можливо, з часом я знайду щось іще…

      В університеті вже було багато студентів. Вони скаржилися на погану погоду або ж на те, що Синоптик знову їх наїбав. Чомусь сьогодні я не хотіла нарікати на це, хоча інколи також полюбляла. Напевне, мені просто не було з ким зараз це обговорити, бо з одногрупниками я ще так і не познайомилася.

      Щоразу, коли я підходжу до корпусу свого університету, то при вході, біля смітника, бачу одного чоловіка, який був, як я вже потім довідалася, викладачем з акторської майстерності. Він завжди курив, хоча і виглядав так, наче вів здоровий спосіб життя. От же несправедливість, га? Це був високий, статний, енергійний чоловік із сивою бородою і нерозчесаним волоссям. Того дня на перекурі я спостерігала вельми цікаву картину: купка студентів стояла недалеко від мене і вела якусь дуже насичену й цікаву бесіду з цим викладачем. Хоча хлопці були скоріше глядачами його перформансу. У чоловіка, як завжди, в руках була цигарка, яка ще більше жевріла від вітру, коли він махав руками. Чоловік змінював інтонації голосу, пританцьовав, дискутував. Напевне, у цьому і є відмінність між учителями в школі і викладачами університету. Тут ми можемо бути з ними друзями. Ми можемо курити в одній компанії з тим, хто п’ять хвилин тому читав нам лекцію, ходити на каву або ж на пиво… І скільки ж усього ми можемо від них черпати, до того ж знання ці не лише з підручників, а з власного досвіду, і викладачі охоче ними діляться!

      Пари були