– Мені потрібна твоя допомога, – ще раз виразно повторила дівчина.
– Ти зараз серйозно? Ми не знайомі, і я щойно спеціально в’їбала тебе в плече! З якого дива я повинна тобі допомагати? – з підвищеним тоном відповіла я. Рівень шоку зараз сягав неба.
– Тому що в іншому випадку – це будуть не єдині сліди побиття на моєму фейсі.
Після цієї фрази у дівчини набігли сльози.
– А що мені до того? Я навіть не знаю тебе, – не втрачала хватки я.
– Будь ласка, у мене немає друзів тут, – я згадала той її погляд, який проводжав мене крізь вікно кампусу в день, коли ми зустрілися вперше. І тепер я впізнала емоцію, яку не могла розгадати тоді. Це абсолютно точно був чистий страх.
– Що тобі потрібно? – порушила мовчанку я.
– Житло. Мені потрібно, щоб ти дозволила мені пожити в тебе декілька днів.
Я округлила очі, не в змозі приховати здивування.
– А якщо в мене вдома батьки чи, скажімо, хлопець?
– Тьфу, кого ти намагаєшся обдурити? – дівчина миттєво змінилися на обличчі, —порожнеча у твоїй квартирі аж пре крізь погляд. Не видумуй, я знаю, що ти живеш сама.
Я засоромилась і відчула до неї ще більш концентровану злість.
– Мені здається, якщо ти просиш про таке, то повинна бути трохи ввічливішою? – вона мовчала, чекаючи відповіді.
– Що сталося? – нарешті витиснула я.
Рішучість у погляді дівчини знову набула рис страху. І якби вона була равликом, швидко б сховалась у свою мушлю. На щастя, ми були в туалеті, й тікати від запитання було нікуди, але дівчина викопала таки нору для втечі.
– Ти допоможеш мені? – перевела розмову вона.
– Та якого біса тут коїться? – занервувала я. – Чому це я повинна тобі довіряти, а тим більше – допомагати?
Дівчина подивилася мені просто в очі, і я знову помітила сльози, які ледь трималися, аби не вилитися з повік, але рішучість в очах не згасала.
– Будь ласка, просто допоможи мені, а я з часом заплачу тобі за оренду квартири.
– Що? Та не потрібні мені твої гроші, – дівчина вдячно поглянула на мене, а кутики губ трохи припіднялися.
– Я все поясню тобі вдома, обіцяю, – благала дивачка.
– Записуй адресу та код під’їзду, – нарешті прогнулась я.
Не пам’ятаю, що ще я сказала в той момент і чим керувалася, даючи їй свою адресу… А раптом вона злодійка? І чому я? В якому сенсі у неї немає друзів? А хто були ті придурки в кампусі? Я сподівалася почути всі ці відповіді ввечері, коли вона добереться до квартири. А якщо вона взагалі вночі вб’є мене?
11
Ввечері я сиділа на кухні, смакуючи бутерброд із дешевою вареною ковбасою та тертим, із кислим післясмаком, сиром зверху та намагалася не почувати себе в Радянському Союзі. З такою їжею це вдавалося не так легко. Я переживала, що дала тій дівчині свою адресу. «Оце ж дурепа!» – кричав мій здоровий глузд, який був захований десь