Запхавши валізу на верхню полицю для багажу й поставивши на крихітний столик пляшку з водою, яка потім ще кілька разів гепала на підлогу від різких рухів по кривих рейках, я сіла біля вікна, щоб спостерігати за стрімкою зміною декорацій, які транслювалися за шибою. На додачу до безлічі непотрібних речей я взяла також сумку на плече, у якій зовсім ненадійно мостився пластмасовий горщик з квіткою, яку я просто не могла залишити вдома, бо доглядала її ще від першого пуп’янка, пересаджувала і поливала вазон.
Моє місто повільно віддалялося, і картинка за вікном змінювалася на села, а потім – поля. На якійсь зупинці на місце з лівого боку вагона, біля вікна навпроти, підсіла дівчина, напевне трохи старша за мене. На ній була сіра футболка і рвані джинси-скіні, і ще, здається, чорні «конверси». На шиї висів медальйон, невідомого мені значення, а волосся було зібране у хвіст резинкою, яка майже сповзала по його гладкій поверхні. Можливо, дівчина також вирушила на навчання, бо мала досить громіздку валізу, як і в мене. Коли декорації за вікном з приходом вечора поступово темнішали, а середину вагону залило світло від сонця, що сідало за обрій, я помітила, що дівчина заснула, а мені це чомусь видалося напрочуд красивим. Просто людський сон… Не подумайте, я зазвичай не роблю нічого подібного, але, чорт, це просто було так гарно – у променях сонця і нових меблях вагона… Естетика, вміння бачити красу в простих речах, і вся та мейнстримна фігня, яку зараз усі пропагують, хоча, це і так було зрозуміло давним-давно… Дівчина спала, привідкривши вуста з опущеними кутиками, а якщо увімкнути трохи фантазії, можна було б побачити, як з них витікає цівка в’язкої слини… Я от ніколи не могла спати в потязі. Інколи навіть засинала, подорожуючи автобусом, а ось у потязі – ніколи. Батьки не навчили мене цього, і хіба могли? Коли мільйон років тому ми їздили разом на море, вони спали, а я лежала на нижній полиці плацкарту, туплячись у верхню, без сну. Хоча на ранок наслідків від безсоння не було. Можливо, через те, що була малою й нічим не зайнятою, то звідки було тій втомі взятися? Я взяла до рук смартфон і тицьнула пальцем на червоний кружечок, як раптом голосно пролунав короткий звук, схожий на качине крякання. Так, поки незнайомка спала, я наважилася її сфотографувати, й ледь не спалилася! Сховавши телефон, я боязко зиркнула на дівчину… Хух, не прокинулася!
Дорога достатньо виснажує, аби заснути навіть у незручному протертому сидінні. Але втома теж не схиляла мене ані заснути, ані задрімати хоча б для того, щоб я переконала себе, що спала, а отже – виспалася. Коли всі навколо поринають у сон, а ти – ні, то почуваєшся привидом, який бачить усіх, в той час як тебе – ніхто.
Уся дорога до міста, у якому я тепер навчатимусь, промайнула хоч і без сну, зате спокійно. Потяг не зійшов із рейок, вночі мене ніхто не зґвалтував, і основне – ніхто не їв печеної курки, яку готував спеціально для поїздки у потязі, а вже за це варто бути вдячною. Коли мої ноги знову торкнулися асфальту, а люб’язний провідник допоміг винести валізу, я вдихнула запах нового міста і одразу на вокзалі набрала номер жінки, яка за не надто високу платню погодилася здавати мені квартиру, що знаходилася всього через парк від мого університету. До району, в якому розташовувалася квартира, я доїхала майже порожнім автобусом. Просто на годиннику була одинадцята ранку і в цей час весь офісний планктон, та й загалом працівники – вже точно на робочих місцях, оскільки місто ось уже декілька годин як прокинулося.
Район був наповнений п’ятиповерховими будинками, дитячими майданчиками та контейнерами для сміття, але попри це здавався тихим. А дорогою я навіть помітила супермаркет. В одній із цих будівель на мене чекало моє нове помешкання на найближчі чотири роки, і зараз я тягнула до нього свою дупу і капець яку важку сумку. Довелося проминути чотири будинки, щоб дійти до свого. Я здолала залізні двері під’їзду вагою щонайменше тонну, три поверхи, а потім— вже менш габаритні і більш легкі на вигляд вхідні двері квартири. Помешкання вміщало одну простору кімнату, кухню, вікна якої виходили у двір, з якого я прийшла, і ванну кімнату, що була укомплектована з туалетом.
Господиня Людмила Степанівна (за її відсутності – тьотя Люда) розказала мені, що, як і де, показала лічильник, повідомила про тонкощі користування газовою плитою, застерегла щодо однієї небезпечної розетки в коридорі, взяла плату за два місяці наперед і пішла, залишивши мене заселятися та облаштовуватися. Але перш за все я задовільнила свою людську потребу сну, який так і не прийшов до мене у потязі. Варто сказати, що після заселення валіза ще добрих два тижні лежала на підлозі, доки мені не знадобилася кожна річ, що була складена в ній, і, таким чином, поступово вона розібралася природно, сама собою, відповідно до моїх потреб.
2
Багато