Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…
–
То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.
–
То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.
А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.
–
З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.
Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.
–
Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.
–
Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.
В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.
Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.
Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.
–
Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю – бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.
А внуки нехай не відають зла ніколи, – розхвилюється бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!
І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на
душу…
*
* *
Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дітей до школи.
Гірко працюючи, сім’я, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.
Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко з’їли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли – замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.
–
А що, Андрію, прийдеться міняти? – наважилася першою Олександра
–
Так шкода, нехай би дівчина його носила, – обізвався батько Андрій. – Може, обійдемося?
–
Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті
м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо