Він, Михайло, неначе не бачив її, хоч сидів проти неї і їх погляди від часу до часу стрічалися. У неї були тихі блискучі очі й часом зніжна усміхалися.
Бачачи, що пустотлива дівчина вдруге не сповнила наказу, піднялася вона з свого місця і пішла сама до стодоли по потрібну драбину.
Петро глядів хвильку за нею мовчки, а відтак посвистав злегка перед себе.
– Мой, мой, що за дівчина! – сказав до громади коло себе. – Варто, щоби її порядний хлопець полюбив, а відтак засватав. Дівчина як золото, та й добра!
Йому, Михайлові, заграло серце живіше в грудях, а інші люди поглянули ласкавим оком за нею.
За хвилину вона винесла драбину.
Ішла повільним ритмічним кроком, несла на лівому рамені довгу драбину, а праву руку сперла на клуб, щоб іти в рівновазі. Була прегарна в тій хвилі. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночості. Не підводила очей, зближаючися чимраз більше до громадки людей.
Коли станула вже близько гурту, він устав із місця і взяв від неї драбину, причім стрінувся знов із її чорними очима. У неї грудь хвилювала злегка. Вона усміхнулася до нього.
Отакою бачить її тепер у душі. Отакою, як ішла з драбиною на рамені через подвір'я однаковим, обережним кроком, та й із легко спущеною головою… Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею не раз, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж, коли він був при тім.
– Гай, гай! – грозив їй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемні слова. – Ти уважай, щоби колись галузочка не зломилася!
А вона обернулася й ударила його по лиці.
Інші дівчата сміялися.
Інші… але вона не була, як інші. І справді. У неї був уже – як глумилися деякі хлопці – «панський розум».
Але найбільше любив її Михайло, коли усміхалася, як тоді з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Інший раз, де вона йому знов так дуже подобалася, було в сусідньому селі. Він ішов по сіль для товару й мусив саме в тім селі минати хатину її мами. Бідолашну, похилу хатину в середині малого городця і близько гостинця.[68]
Вона стояла в городці межи темними мальвами й соняшниками, сама як струнка мальва, і помагала мамі чистити горох решетом. Зблизившися до хати, він поздоровив її і станув на хвилину.
– Боже помагай, Анно! – сказав несміливо.
– Дякувать! – відповіла вона, геть під волосся зарум'янівшися.
– Чистите горох?
– Ай,