Я задумалась.
– Ні, пане доктор! – А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: – Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, – одним словом, любити світ Божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об'явами? Чи то не можна?
Він усміхнувся якимось зависним усміхом.
– Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кожною працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!
Я усміхнулася, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.
– Чому ви смієтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро!
– Як же ви це можете знати?
– О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навіки.
Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбомі, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографії свояка Муня, котру мені прислав вуйко на Різдвяні свята.
– Хто це такий? – спитав різко.
Я сказала хто.
– Ваш свояк? – спитав недовірливо, і його очі блиснули. – Він пристойний; але ж бо він чорнявий!
– Він справді чорнявий, чи в тім що дивного?
Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.
– Я шукав фамілійних черт, – оправдувався півголосом. – Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. – Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.
– Не хочу вам забирати більше часу, – сказав, – тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.
Попрощався й вийшов.
Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.
«Що я люблю, люблю вже навіки!» – повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний…
Але яка вона буде? Яка царівна?
Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються…
Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «Тепер маю перед собою ще п'ять днів», опісля знов: «Тепер лиш три», а врешті сказав: «Маю ще лиш завтра».
День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчазливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.
– Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі, правда? – обізвавсь урешті.
– Пришлю.
– А коли заручитесь,