А я кинулася до неї та просила її, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу від вдачі вмію розрізнити і що я не уражена, ні, нехай вона собі не робить закидів, не дразнить себе даремно; що, може, я й справді провинилася чим, сама винувата за її злий гумор… а сльози так і тиснулися до очей, тиснулися, і я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвідчення, що вона була справді добра, бачила прецінь не раз, як рятує деяких бідних, що лиш коло неї туляться, та й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признається, що завдала її. Мені й цього доволі, я й за це вдячна…
Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш дві. Одна – то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга – молода заміжня й дуже інтелігентна жінка, на ім'я Оксана Б.
З чоловіком своїм розвелася по році подружжя. Не був їй до пари. їх подружжя було «непорозумінням», як оповідала сама, котре не могло чим іншим скінчитися, як розлукою. Любов до нього змінила її, а щоб не «отупіла» цілком, розвелася з ним на неозначений час і вернула до родичів, у котрих пробувала й досі.
– Не думайте, що він лихий чоловік, – говорила мені, – він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємося! Я заподатлива і зам'яка супроти його хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямості, і він мене нищить своєю істотою. Що ж, чи було нам через церковну зв'язь і далі жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, і я пішла своєю дорогою, а він остався радо сам. Ми розсталися в мирі і так, що коли одно за другим затужить справді, можемо знову зійтися…
Говорила заодно, що вже в натурі подружжя лежить те, що воно тратить із часом на красі і що молодий чоловік нездібний до нього. Або, може, нездібні до нього немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже віддавна і була навіть її ученицею, а її сина, т. є. лікаря, звала своїм товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до меду, а я любила її так само щиро. Була вразлива, честолюбива і дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже ніколи. Мене впевняла, що я характер трагічний з «артистичними зарисами» і що не смію ні за що в світі віддаватися. А я й не думаю ніколи виходити заміж.
Я віддалася «приватній філософії», щоб казати вже словами доброї Марко, і живу собі спокійно, цілком удоволена. З товариств, в які ходжу рідко, вертаю майже завсіди втомлена і розстроєна. Я, молода, чуюся, між ровесницями самотньою і старшою. Оповідала я раз про те пані Марко й питала в неї, що це таке.
– Ви виросли понад буденщину і традиціональні погляди, – відповіла вона, – а дух ваш мчиться вперед, тому чуєтеся в їх товаристві самотньою. Чим дальша висота, тим і самотніша, – чи вам це ніколи на думку не приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те саме мірило, що до других пересічних молодих