– Я не знаю… я тепер дійсно не можу.
– А однак ми були собі колись такі близькі…
– Справді, однак між нами лежать наслідки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Мені ще треба самій боротися, а й вам так само!
– Я не хочу більше боротися. Ви чули, що я говорив? Ідіть зі мною на село, і жиймо лиш для себе!
– Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!
– Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б мені за все проче! Ходіть зі мною хоч би й завтра, хоч би и зараз! – Його очі окинули мене жадно, гаряче, і він приступив ближче до мене. Я мимоволі відступилася на крок від нього і боялася глянути йому в лице, щоби не перейнялася також тим, що заволоділо ним у тій хвилі так сильно. Я боялася впливу його гарної милої істоти, що, облита сонячним світлом, пишалася передо мною в своїй повній красі.
– Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?
– Я не перестав би вас любити! Ідіть зі мною, жиймо для себе!
– Я не можу. Не можу й на те згодиться, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!.. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!
Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила, що мої слова не оставалися без впливу на нього, що, однак, бореться чогось із собою.
– Подумайте, Орядин! – просила я його лагідно.
Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.
– Те одно не давало мені ніколи супокою! – сказав врешті. – Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак…
– І в його житті нема ще полудня!
– Нема полудня!… – повторив звільна, протяжно. – Це дуже пригнітаюча гадка, однак…
– Що ж однак? – спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.
– Ми не здібні осягнути це полудня. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!…
Мене обгорнули розпука і жаль.
– Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!
– Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!
– Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!
Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.
– Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?
– Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!
– Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! – сказав він, зворушений, і його очі засіяли.
– Це не є щастя! – відповіла я.
– Я відчуваю, що щастя.
– Ви