Мене обгорнуло погане, гидке чувство, і я відвернулася від неї. Вона цього не замітила. Махаючи водно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше:
– Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло – чую, що дуже мізерне, – то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну а він, звісно, не взяв би маєтку з собою до гробу!
– Ох, тіточко, не говоріть таке! – просила я її, а вона розсміялася весело.
– Годі ж бо, годі! – успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. – Того нема ще чого лякатися! Тому він ще не потребує вмирати, що говориться об можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очей, коли подумала об тім, а з тим і об усім! Побоюєшся вже о своє щастя? О дитинко! В кожній хвилі життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не серцем. Так, наприклад, ти над тим, певно, ані хвилинки не думала, що, вийшовши за Лордена, станеш і для нас неабиякою підпорою. Лена і Катя будуть могти не раз і не два у тебе побувати, тобі ж вони сестри, а Лорден також обох сердечно любить. До Лени горнеться, мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячності винна. Ми тобі ніколи кусника хліба не жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог наділив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі живуть, і чи трапиться другій так скоро, ні з цього ні з того, муж з таким становиськом, чи трапиться увійти в зовсім уряджений дім?
Вона ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очі в срібну ложечку, слухала й не слухала. Опісля вчепилися мене слова: «зовсім уряджений дім, зовсім уряджений дім», – і дзвеніли мені довго-довго в ушах…
Отже, я вже у цілі. Що ж би ще мало бути? Одним словом священика мається все втихомирити, все забути і поховати. Замість того присягну моєму мужеві вічну любов, вірність і послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове – зовсім не потрібно. Минувшість поховаю.
Ці слова пишу без гніву і не в розпуці. Я спокійна. Неначеб навіки позбулася всього несупокою…
(Пізніше.)
Я не знаю, але я або підла, або трус! Я боюся голоду або смерті, а моральної смерті я не боюся. Чи це так має бути? Що я «спокійна», я писала колись тут. Ха-ха-ха! така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тіло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Це сама найліпша назва для таких, що так поступають, як я.
При таких нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути чоловіком. А я вважаю чоловіка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хліба, що, затроєний довитими словами, подається мені за страву? Що це за трусливість і нікчемність,