Царівна (збірник). Ольга Кобилянська. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ольга Кобилянська
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 2012
isbn: 978-966-03-5623-8
Скачать книгу
пар? Може, я справді така «велика», як Лена не раз мовила, і впадала при нім в очі? Але ні! Я лише трошки вища і тонша від Лени – так це не могла бути та причина; а він був гарний і елегантний, ростом трохи вищий від мене – і я не могла так «страшно» при нім виглядати!

      Чи він не спостеріг, як за нами зверталися голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що зверталися зі злим виразом! ні! але все ж таки зверталися!

      Він не бачив нічого.

      Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.

      В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.

      – Я й забув спитатися в вас, – казав він, – як вам подобалася концертова музика?

      – Добре, – відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, наприклад, чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу.

      – Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.

      – А в іншім ви щасливі? – спитав ніби жартом.

      – На такі питання треба багато відповідати. Передовсім треба мати й дар бути щасливим.

      – А в вас того дару нема?

      – О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?

      – Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп'яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): – Ви знаєте, хто був мій батько?

      – Знаю!

      Мовчанка.

      – Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам'ятаю її…

      – І я свою ледве пам'ятаю, – замітила я півголосом.

      – Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки-то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!

      – Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!

      – О, в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, наприклад, характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.

      – О! чому ви так говорите?

      – То не говорити вам того?

      – Ні!

      – Коли мені хочеться вам це сказати!

      – То ви справді такі?

      – Справді.

      – Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!

      Він поглянув на мене зчудованим поглядом.

      – Супроти себе? Ні, над