Костя все ж таки не встає. Материних погроз він не боїться, бо знає, що вона свого слова ніколи не додержить, з якою б силою, натиском і жагою не давала його.
– Ну, гляди ж! Прошу, сиди! Але не смій же плакати, як покину тебе дома. Не смій, поганий хлопче, мучитель мій!
«Мучитель» одягається через якийсь час, бо йому надокучує сидіти на холодній підлозі.
Коли настає час іти на прохід, він робиться дуже лагідненьким, запобігливим, ласкавим. Якщо Клавдія Петрівна пам’ятає свою погрозу (він пам’ятає завжди!) і постановила неодмінно здійснити її, тоді Кості не помагають ці маневри і він мусить вживати інших способів. Лагідність його зникає, темні, круглі оченята стають колючими, косими, верхня губа хижо задирається догори, виставляючи синюваті, покришені зуби, він сильно паца ногою об стілець і кричить:
– Ні, піду! Піду! І ти не смієш мене не пускати!
– Іди! А я лишуся дома. Я сказала тобі, що… Костю, не бий стілець, бо даю тобі слово – і завтра не підеш гулять!..
Костя хапає зі столика великий гребінь матері й з усієї сили шпурляє ним у куток. І тут же інстинктивно одстрибує вбік і наготовлюється оборонятись, хоча Клавдія Петрівна ні разу не била його.
Клавдія Петрівна щосили стримує себе, від чого її рухи стають якимись урочистими, поважними. Вона мовчки, помалу підіймає гребінь, становить на місце повалений стілець і, не хапаючись, одягає капелюх. Костя зі свого кутка пильно стежить за нею й раптом кидається на матір і починає бити її руками, ногами, кричачи:
– Дрянь, дрянь! Проклята!
Потім падає на підлогу, несамовито вищить, дряпає нігтями килим, ридає, качається по хаті. Кінчається тим, що Клавдія Петрівна лякається, поспішно прощає йому провину, одягає його й вони разом ідуть гулять. Костя вже спокійний, веселий, тримає матір за руку й питає заклопотано:
– Мамо, а ти гроші не забула? Ти обіцяла мені купить шоколадку з горіхами!
Такі сцени одбуваються кілька разів на день і з різних приводів. Зникають вони тільки тоді, як Костя, бува, заслабне. А слабує він часто. Недокровне, малосиле його тільце далеко слабше бореться з хворобами, ніж з матір’ю. Тоді боротьба затихає і приходять інші відносини, ніжно уступчиві, тихі, шепотливі. Здається, що вони обоє мовчки вступають між собою в перемир’я з огляду на наближення спільного ворога і стараються поводитись якомога тихіше й непомітніше, щоб не звернути на себе його уваги.
І невідомо, хто з них більше лякається хвороби, мати чи син. Костя, безумовно, лякається, хоч і не дуже терпить від якоїсь там простуди, але тільки те й знає, що питається, чи довго він слабуватиме, чи не помре, і все прохає поставити термометра, надаючи йому цілебне значіння. А мати без протесту виконує всякі його бажання і без перестанку цілує його руки, ноги, груди, не одривуючись хвилинами. Здається, що вона лиже його й тим хоче злизати хворобу.
Я часто вітаю себе з тим, що не я батько цього хлопця і що ця жінка не моєї дитини мати.
Але