Без капелюха Клавдія Петрівна видається молодшою. Я через щось з приємністю це одмічаю. І її волосся дуже гарне: густе, витке, з м’яким, тихим блиском. Але миле, живе лице не можна назвати гарним: очі несміливо зайшли під лоб і хоча здаються великими від пенсне в чорній роговій оправі, але в дійсності маленькі, якісь зморщені; ніс неправильний, весь у дірочках, з великими, занадто довгими ніздрями, а губи широкі та випнуті наперед, як у негрів.
Не стихаючи ні на хвилину, Клавдія Петрівна готує чай, роздягає Костю, заклопотано підбігає до чайника і, нахилившись над ним, слухає, чи не кипить.
І ця її балакучість, жвавість, так не відповідає тут, в кімнаті, тій соромливо-скромній манері на вулиці, що мимоволі викликає здивовання. За ці півгодини чи годину, що я сиджу в неї, вона встигає розказати мені про масу найрізніших речей. Насамперед, звичайно, про себе. Вона замужем; її чоловік служить вчителем десь у провінціальному місті. Він тепер став дуже багатим, бо написав підручника, якого саме – бог його знає, назву забула, – і через зв’язки в міністерстві освіти добився колосального (слово «колосальний» Клавдія Петрівна дуже часто вживає) розповсюдження. Але вона з чоловіком ось уже третій рік не живе. Дітей у них більше не було, тільки цей хлопчик, Костя. («Костю, не чіпай спиртівки, знову пожару наробиш!») Чоловік висилає їм на прожиток сто рублів у місяць. Вона спочатку хотіла вступити на курси і взагалі ввійти в справжнє життя, але… («Ах, Костю! Але ж що то за дитина! Даю тобі слово, будеш покараний».)
Підчас розмови вона часто й надзвичайно заразливо сміється, прикладає руки до щік, ніяковіє й хапається-хапається. Здається, ми з нею бозна коли знайомі та давно тільки не бачились і вона тепер спішить розсказати про себе, якомога більше, бо я кудись надовго виїжджаю й не знати, чи ми побачимось ще коли-небудь. І до такої міри захоплюється, що коли чайник починає кипіти нетерпляче й сердито булькотячи, вона з досадою повертається до нього й говорить: «Та зараз, зараз!» Але, побачивши, що балакає з чайником, широко та вражено дивиться на мене, та якийсь момент мовчить і, нарешті, вибухає голосним, заливчатим сміхом. Далі здіймає з машинки чайник, одтягає вбік Костю й заварює чай, накривши чайник плетеною синьою шапочкою. Її молода, тонка, вбрана в чорне постать рухається легко, молодо, м’яко й весело. (Її постать я теж помічаю.)
Костя тримається мовчки, зупиняючи часом на мені довго круглі темні та уважні очі. Коли я ловлю його погляд, він ніяково й запобігливо усміхається до мене, виставляючи дрібні, синюваті зубки. На матір він мало схожий, тільки її губи, широкі та випнуті наперед.
Мені весь час чогось злегка жаль цієї жінки та її хлопця, хоча, власне, немає нічого такого, щоб викликало жалість. Через те, коли я, нарешті, прощаюсь і Клавдія Петрівна невідомо чого притихнувши, соромливо запрошує заходить, я щиро обіцяю неодмінно й дуже швидко зайти «як-небудь увечері».
І того ж таки вечора я декілька разів